КОЛЬОРИ ЖИТТЯ ВИШИВАЛЬНИЦІ МАРІЇ

Слухала розповідь заслуженого майстра народної творчості Марії Чорної із Замшан Ратнівського району про її тернисті життєві дороги, особливо в ранні літа, і думалося, як то цій привітній і милій жінці вдалося зберегти в душі красу і чисте світло, що десятиліттями виливаються на полотно такими дивної чарівності узорами! Та ще й у тих вишивках так мало чорних барв, в основному це колір радості, колір життя — червоний.
— Вперше взяла в руки голку, скажу по правді, не від великої радості, а з необхідності у шестирічному віці. Разом із сестрою Оленою, на рік старшою за мене, гаптували мережки на пошитому мамою вбранні, — розповідає Марія Романівна.— У той час лютував страшенний голод у нашому селі з такою гарною назвою Веселий Кут (тоді воно належало до Київської, а нині Черкаської області). Рятувало сім’ю те, що жили неподалік річки і мали свого човна. Мама ловила рибу і підгодовувала нас, а ще вона людям шила за кілька картоплин або мисочку борошна, а ми з сестрою, як я вже казала, оздоблювали те шиття. Зізнаюся, що одне було у мене на думці, коли колола голкою пальчики: “Ось мама спече першу хлібину і я назавжди полишу це заняття”. Як бачите, цього не сталося. Щоправда, інше шиття, інші узори на моїх вишиванках, що не повторюються. Сама в основному створюю ті узори сперш на папері, а потім переношу на полотно.
Саме на Волині, куди привела доля Марію Чорну у післявоєнні роки, вона вперше побачила досі незнайому їй вишивку, виконану занизуванням. До того вона вишивала тільки хрестиком. А новою вишивкою не тільки захопилася, а, можна сказати, відродила її на Поліссі, дала друге життя цьому унікальному, саме волинському рукоділлю.
Але це буде згодом, бо доля так розпорядилася, що до Волині, до її вишивок, що вражають оптимізмом і радістю, на її долю випали такі тяжкі, такі трагічні дороги, що не раз здавалося Марії Чорній — вона з них не повернеться до життя. У сімнадцять літ разом з сестрою потрапила у своєму селі в облаву фашистів, які лютували тоді в Україні, ешелонами відправляючи дармову робочу силу до Німеччини. Скільки-то мама сліз пролила, мало на коліна не падала перед німцями, щоб бодай одну доньку відпустили. Не зглянулися на її сльози, і сестри опинилися у німецькому таборі на території міста Крефельд, що неподалік від відомої річки Рейн. Певно, непідходящим буде слово — жили, животіли у таборі, а на роботу ганяли молодих невільниць на кавову фабрику.
Навіть там, у тому жорстокому світі, знайшлася добра душа, лікарка, яка знала російську мову. Вона співчувала дівчатам з України, перейнялася долями Марії і її сестри Олени, зробила все, що тільки могла, аби хоч одну з сестер відпустили додому. Доля усміхнулася Марії.
— Мабуть, ще й тому вибір випав на мене, що робітниця з мене була нікудишня — одна шкіра та кості, настільки була виснажена. Певно, сама не змогла б подолати таку далеку відстань у тій жахливій воєнній круговерті. У наше село з тієї ж фабрики поверталася молода жінка, якій там скалічило руку. От вона й взяла мене під свою опіку. У 1942 році вивезли мене на ті каторжні роботи в Німеччину, а в 1943-ому повернулася додому.
А потім повоєнна розруха і знову голод. І коли постало питання про те, щоб молоді люди із Східної України поїхали на Західну, вона була серед них. Сперш навчання у Львівській партійно-комсомольській школі, згодом робота у школі села Мизово Старовижівського району. Працювала і вчилася — то на курсах музики і образотворчого мистецтва, то у Ківерцівському культосвітньому училищі. І сама не цуралася у цей час голки, полотна, заполочі, і дітей до цього привчала.
Коли вже працювала у Замшанівській школі, подала свої і учнівські роботи на виставку. Там вони викликали справжній фурор — у тих вишивках була відроджена саме волинська техніка вишивання — занизування. Марія Романівна зацікавилася нею і діти принесли силу-силенну різних узорів, що десь збереглися на дні бабусиних скринь. І ось вона з своїми учнями давала їм друге життя.
Згодом Марія Романівна вже вчила вишиванню юних поліщуків у Ратнівському учнівському виробничому комбінаті. Все частіше і вишивки дітей, і її власні стали з’являтися на всесоюзних виставках-ярмарках. А звідти надходили замовлення вишити ту чи іншу річ лише у кількох екземплярах, які згодом потрапляли у далекі світи.
З роками Марія Романівна познайомилася з такими неперевершеними майстринями вишивки, як Надія Горлицька, Зінаїда Магеровська та й іншими волинськими рукодільницями. Їхні роботи могли побачити і навіть придбати учасники виставок-ярмарків, фестивалів, де експонувалися і вироби народних умільців, зокрема й унікальні вишивки талановитих волинянок.
Саме під час одного з фестивалів “Червона рута” вишивки Марії Чорної побачила українка, що вже багато літ живе у Канаді. Вона ними настільки захопилася, настільки зачарувалася, що тут же вирішила — шлюбна сукня її доньки має бути з волинською вишивкою занизуванням, яку творить Марія Романівна. Невдовзі через знайомих, які їхали до України, вона ще раз звернулася із проханням до Марії Чорної вишити весільну сукню. Навіть заморський матеріал передала. Але Марія Романівна ним не скористалася. Він не підходив до задуманої нею вишивки. Вишила вона весільну сукню на вибіленому волинському полотні. І то так, що як згодом написала з далекої Канади жінка, вишивки на тій сукні буквально зачарували весільних гостей, а сама сукня лишилася в їх домі як реліквія, як спогад про рідну Україну. Власне, у багатьох країнах, де шанують народне українське мистецтво, є унікальні вишивки Марії Чорної із Полісся. І хоч має вона вже поважні літа, але й досі не розлучається з голкою.
Діти Марії Романівни та Сави Павловича — донька Алла та син Петро, здобули вищу освіту, обрали свої дороги, живуть окремо від батьків. Та мамині думки і помисли, зрозуміло, з дітьми і онуками. А ще у їхніх домівках, звичайно, квітують на рушниках не просто мамині узори, а мамина любов і ніжність, якими вона щедро наділяє своїх дітей. І бажає, щоб як у її узорах, був у їхньому житті лише колір радості.
Анастасія ФІЛАТЕНКО.
Фото Миколи ЗІНЧУКА.