’ХОДІМО, ДОЧКО, КРАСТИ...’

ПІСЛЯ РАНКОВОГО ПОХМІЛЛЯ
Олена Бондарчук прокинулася рано, але побачила, що її батьки Олександр та Емілія Журавкови також уже не сплять. Знову почала вмощуватися на подушці, аби ще трохи подрімати.
— Вставай, доню, досить спати,— сказав батько.
— Полежу ще, бо голова болить.
— Мені після вчорашнього перепою також не краще. Зараз підправимо здоров’я, бо трішки ліків залишилося,— витяг батько із шухляди надпиту пляшку горілки.
Вся сім’я вмостилася за столом. Олександр наповнив чарки, підсунув їх до дружини та дочки. Випили залпом. Потім ще по одній. Пляшка швидко спорожніла.
Олена знову вклалася в ліжко й заснула, заколихана алкоголем.
Прокинулася молода жінка близько одинадцятої години, почала вдягатися.
— Як там твоя голова болить чи вже перестала?— поцікавився батько.
— Стало значно легше.
— Тоді давай ще полікуємось,— запропонував Олександр. — Я трішки спиртного знайшов.
Знову всі троє сіли за стіл, перехилили по чарці. По другій не вистачило. Глава сім’ї відсунув вбік порожню пляшку й роздратовано сказав:
— Випили б ще, але в кишені ні копійки.
— Звідки ж там гроші візьмуться, якщо ти ніде не працюєш?— кинула докір дружина.
— Ви з дочкою також давно байдики б’єте!— нагадав господар.
Журавков підвівся з-за столу й почав знервовано ходити по кімнаті. Несподівано його обличчя спалахнуло усмішкою. Він приніс з коридору велику сумку й наказав:
— Олено, вдягайся швидше! Я знаю, де можна роздобути грошей.
— Невже закопаний скарб знайшов?
— Може, й скарб... А якщо конкретно, то підемо зараз, доню, красти.
Олена сприйняла це за батьків жарт.
— А чому не вночі, а посеред дня?— запитала. — Та ж нас одразу впіймають.
— Не впіймають. Той будинок майже порожній. Господар вдень буває там рідко, іноді навіть не ночує вдома,— пояснив Журавков. — А взяти там є що. І вип’ємо ще сьогодні й похмелимось.
Тепер дочка зрозуміла, що батько не жартує, запитала:
— Далеко туди йти?
— На вулицю Радіщева.
Батько підхопив чорну спортивну сумку й рушив з кімнати. За ним подалася й Олена...
САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ…
Будинок, який Журавков вирішив обікрасти, стояв у садку, поміж дерев та густих кущів. Злодії неподалік зупинилися, оглядаючи, чи ніхто не ходить подвір’ям. Нікого не помітили. Рушили до будинку. Коли ступили на подвір’я, Журавков наказав:
— Олено, сховайся в кущах й дивися, чи ніхто сюди не йтиме. Якщо помітиш когось, гукнеш до мене. Зрозуміло?
Дочка ствердно кивнула головою й сховалася неподалік за кущами.
Журавков обійшов навколо хати. Двері й майже усі вікна були зачинені зсередини. Лише одне вікно, коли він потягнув до себе, несподівано розчинилось. Злодій шмигнув всередину.
У кімнаті злодієві перш за все кинувся в очі килим, що висів на стіні. Зняв його й згорнув. Взяв й ще один невеличкий килим. На тумбочці лежало два настінних годинники. Кинув їх у сумку. З шухляди витяг гарний мисливський ніж у шкіряному футлярі. Халат господаря, ще деякий його одяг витяг із шафи. Прихопив й набір столярних інструментів, двоє ножиць і навіть медичний градусник. Похапцем всі крадені речі поскладав у свою сумку. Вирішив, що все можна продати й отримати гроші.
Продовжуючи шукати гроші та цінні речі, Журавков раптом почув неподалік будинку розмову двох жінок, певне, сусідок.
— Щойно я бачила, як у вікно будинку вліз незнайомий чоловік, мабуть, злодій,— повідомила одна з них.
— Треба швидше потелефонувати у міліцію! — сказала друга.
— Я вже це зробила... Зараз приїдуть...
Журавков із переляку, здалося, закам’янів, потім зрозумів, що треба швидше тікати. Йому навіть почулося гудіння автомобільного мотора. Лізти через вікно з повною сумкою та килимами не було часу. Та й дві ті жінки десь там стояли, котрі його обов’язково помітили б. Злодій кинувся до дверей, щосили вдарив у них ногою. Двері розчинилися. Він вискочив на подвір’я. Поблизу не було ні автомобіля, ні міліції. За два десятки кроків побачив Олену, котра прямувала в бік Сапалаївки. Догнав її й віддав один килим. Деякий час, обоє важко дихаючи, певне, з переляку, йшли понад річкою. Нарешті, батько зупинився і поставив сумку на землю.
— Ти чого не повідомила, що неподалік будинку з’явилися якісь жінки? — запитав Журавков.
— Спочатку я й сама їх не помітила, а потім не було як гукати, бо вони побачили б мене,— виправдовувалася Олена.
Кілька хвилин батько й дочка мовчали, потім Журавков байдуже махнув рукою:
— Не будемо більше про це згадувати. Добре, що все успішно завершилось. Тепер і по чарці ще вип’ємо. Я зараз піду додому, сумку занесу, а ти килим продай циганам, що живуть на вулиці Островського. Не торгуйся. Скільки дадуть, стільки й бери. Біжи та довго там не затримуйся...
П’ЯТА СУДОВА ЛАВА
Журавков закрокував додому. Дорогою розмірковував, як через кілька хвилин дочка принесе гроші й можна буде продовжити ранкове похмілля.
Будинок вже був за кілька кроків, коли хтось позаду поклав Журавкову на плече руку. Олександр обернувся й побачив перед собою двох працівників міліції.
— Що несете в сумці?— запитав один з них.
— Різні дріб’язкові речі,— затремтів злякано голос.
— Де їх взяли?
— В одного знайомого лучанина.
— А де та жінка, з якою ви ходили до знайомого?
— То моя дочка... Зараз вона повернеться.
— Доведеться її зачекати.
Олена повернулася досить швидко. Батько помітив, що килима у неї вже не було.
Журавкова та Бондарчук працівники міліції посадили в автомобіль й повезли в Луцький міський відділ внутрішніх справ.
Уже в автомобілі Журавков тихо запитав:
— Де килим?
— Продала за десять гривень,— пояснила Олена...
Чесність зароджується з дитинства. Її повинні демонструвати батьки на власному прикладі. Недавно в Луцьку стався такий випадок. П’ятирічна дівчинка прийшла до хлопчика такого ж віку погратися. На столі в кімнаті побачила п’ятдесят гривень, забрала їх й принесла до матері. Мати замість того, щоб пояснити доньці, що крадені гроші треба негайно повернути, накупила за них цукерок та інших ласощів.
Такі уроки нечесності діти засвоюють й коли підростають, злодійство уже не вважають серйозним і ганебним злочином. Тим більше, якщо красти батько кличе уже дорослу дочку.
Під час розслідувань Журавков та його дочка Бондарчук в усьому зізналися. Виявилось, що для п’ятдесятилітнього п’яниці тюрма стала майже рідним домом — уже до цього він був чотири рази засуджений. Останній раз — рік тому. Побувала на лаві підсудних і його дочка.
— Навіщо ж ви знову вчинили злочин? — запитав слідчий у Журавкова.
— Мусив красти, бо хотілося випити, а грошей не було,— пояснив Олександр.
За який же рахунок взагалі сім’я проживає в місті, коли ніхто з них не працює? Виявилося, що Журавкови мають у Луцьку ще одну квартиру, чотирикімнатну, постійно тримають там квартирантів. За їх рахунок і живуть. На харчі тих грошей, можливо, й вистачає, а на горілку — ні.
Недавно за черговий злочин Луцький міський місцевий суд засудив Олександра Журавкова та його дочку Олену Бондарчук на три роки позбавлення волі кожного. Правда, через те, що жінка має малолітніх дітей, її звільнено від відбуття покарання з дворічним випробувальним строком. А ось її батькові чергове похмілля тепер доведеться відкласти не менш як на три роки...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.