«Ви знаєте, де вулиця Карбишева?» — запитує мене незнайома дівчина на центральній вулиці Луцька. Дівчина кутає почервонілий від холоду ніс у шарф...
«Ви знаєте, де вулиця Карбишева?» — запитує мене незнайома дівчина на центральній вулиці Луцька. Дівчина кутає почервонілий від холоду ніс у шарф. Вона виглядає трохи розгублено. Може, заблудилася? Починаю пояснювати, що це в іншому районі міста. «Ні-ні, — усміхається дівчина. — Я знаю, де Карбишева. У нас там магазин відкрився. А я від нього роздаю подарунки найпрекраснішим жінкам Луцька». За комплімент я мала б бути вдячна. Дівчина шарудить рукою у кишені, видно, там подарунок. Кажу, що мені нічого не треба. «Як? То ж безплатно!» — дивується.
Мені так і кортить їй сказати, що не буває нічого безкоштовного, що за все в житті треба сповна платити, навіть найпрекраснішим жінкам. Звичка відхопити щось «на халяву», негайно, поки є нагода, бо завтра її може не бути, навряд чи закладена генетично чи ментально. Це спосіб життя у суспільстві, яке живе за законами «шайки». Кому менший, кому більший шмат — як хто увірве. Сьогодні, відштовхнувши ближнього, вхопиш щось надурняк, а там, диви, і золотий унітаз увінчає твою перемогу над життям. Але нічого цього я не сказала дівчині. Вона просто виконує свою роботу, експлуатуючи нашу пристрасть до дармового. Та все ж хотілося б нагадати, що за масову шкідливу звичку брати все, що дають начебто задарма, ми теж платимо дорого, вважає Ярослава Тимощук.
