Викликав посмішку вчорашній новинний сюжет одного із телеканалів. Кореспондент брав інтерв’ю у киянки, яка нарікала, що вже третій день (о, жах!) змушена добиратися на роботу, користуючись послугами метрополітену, бо її власний автомобіль стоїть у дворі, засипаний снігом...
Викликав посмішку вчорашній новинний сюжет одного із телеканалів. Кореспондент брав інтерв’ю у киянки, яка нарікала, що вже третій день (о, жах!) змушена добиратися на роботу, користуючись послугами метрополітену, бо її власний автомобіль стоїть у дворі, засипаний снігом.
А комунальники, уявіть собі, ні кують, ні мелють! Тож дівчина змушена була взяти до своїх наманікюрених пальчиків лопату й самотужки відкопувати своє «Вольво». Щодо роботи наших комунальників як у столиці, так і в Луцьку — це тема особлива і, здається, вічна. А ось щодо снігових аномалій, то нічого особливого природа нам не припасла. Швидше, аномальними були попередні малосніжні зими, які й відучили нас від нормальної холодної пори року із снігопадами, завірюхами, розписаними морозом вікнами. Пригадується, у дитинстві, яке випало на 60-ті роки минулого століття, улюбленим заняттям було копати снігові печери у заметах за хатою. Туди можна було зайти на повен зріст, ще й лижі прихопити. А одного разу нашу хату замело за ніч під самісіньку стріху так, що вранці не змогли відчинити дверей. Сусіди відкопали нас лише під обід, коли, йдучи до криниці по воду, помітили, що від веранди нема стежки. А добиратися до школи із Манькова до Затурець своєрідним сніговим тунелем, бо саме так виглядала прогорнута трактором дорога, було звичною справою. Про шкільні автобуси ми тоді й не мріяли…
