СВІТЛО ДУШІ Й ТВОРЧОСТІ ВІКТОРА ГОРНИЧА

Є люди, які мовби випромінюють невидиме світло своєї щедрої і багатої душі, те світло, від якого іншим стає сонячніше і затишніше. І не обов’язково вони посміхаються, а всім ладом своїх думок і ставленням до інших дарують те світло, збагачуючи усіх, із ким їм доводиться спілкуватися. Віктор Горнич випромінював подвійне світло і своєю непересічною особистістю, ясним розумом і добрим, сказати б, зворушливо-лагідним ставленням до близьких і не знайомих, і своєю творчістю — як журналістською, так і літературною

Володимир ЛИС


Мав він, як колись би зазначили, майже ідеальну для радянських часів біографію. Селянський син, родом із Столинських Смолярів, що в Любомльському районі (народився 24 листопада 1937 року), після закінчення школи-семирічки навчався у Володимир-Волинському училищі механізації сільського господарства. Служив в армії. А після служби поїхав у Казахстан, де працював трактористом, освоюючи цілинні землі, будучи, за тодішньою термінологією, «першопроходцем цілини». Після повернення на Волинь завідував бібліотекою в рідному селі, потім вступив у Шацький лісний технікум. Та навчання не закінчив, бо його цікаві нестандартні дописи до районної газети «Радянське життя» помітили і явно талановитого студента запросили на роботу в редакцію.
Для Віктора Горнича то був час активної творчості, більше того, справжнього творчого піднесення. Його замітки, кореспонденції, нариси з’являються не лише в районці, а й газеті «Радянська Волинь». Там оцінили активного дописувача і на початку 1968 року запросили на роботу до редакції обласної газети. Віктор стає одним із організаторів літоб’єднання «Хвилі Світязя» і його першим головою. Його оповідання друкує журнал «Жовтень» (нині «Дзвін»), республіканські газети. До друку підготував і першу збірку новел «Сиве жито». Був учасником республіканської наради молодих письменників, де також схвально оцінили його життєву, свіжу прозу. І раптом усе це кудись полетіло, наче в темне провалля…
А вся справа була у тому, що хтось дав йому прочитати працю забороненого історика Михайла Грушевського «Історія України-Руси». Віктор поділився враженнями з кількома людьми. Це стало приводом для виклику в КДБ, а потім — навіть обшуку в кабінеті, не кажучи уже про обшук у гуртожитку, де жив. Та ще парадоксальніше, що звинувачували також за читання крамольних праць… Івана Франка, того самого, якого радянська пропаганда називала Великим Каменярем і «вічним революціонером». Тих праць, де Іван Якович писав про те, як він зрозумів, до чого насправді прагнули тодішні російські соціал-демократи. Віктора Горнича виключили з партії і звільнили з роботи. Усе ж завдяки, як він згадував, заступництву тодішнього головного редактора «Радянської Волині» Івана Сподаренка і колишнього першого секретаря Любомльського райкому партії, а згодом заввідділом пропаганди і агітації обкому Миколи Андрущенка не був зовсім викинутий із журналістики, йому дозволили повернутися на роботу в любомльську районку. Та аж до горбачовської перебудови працював на рядових посадах, бо тавро «українського буржуазного націоналіста» залишилося на все життя. У Любомлі він працював до самої передчасної смерті в серпні 2004 року. Зрозуміло, що шлях до видання книжок був перекритий. Єдина поки що збірка оповідань, новел і етюдів «Котилося колесо» вийшла у видавництві «Надстир’я» вже після смерті.
Та його не забули ні вдячні й захоплені читачі, ні колеги, ні всі, хто знав цього скромного і талановитого чоловіка. Це засвідчив вечір пам’яті й творчості Віктора Горнича, який відбувся у Любомльській районній бібліотеці з нагоди 75-річчя журналіста і письменника. Перед початком заходу колеги і друзі відвідали кладовище, де похований Віктор Михайлович, на могилу поставили корзини з квітами від колективів редакцій газет «Волинь» і «Наше життя», де його згадують і пам’ятають.
Теплим, хвилюючим вийшов цей вечір значною мірою завдяки його організатору, багаторічній колезі Віктора Горнича по роботі в районній газеті, журналісту «Нашого життя» Валентині Хвас. Вона ж і вела вечір, задала той камертон, який повністю виправдовував назву «Його душа світилася любов’ю». Творчість Віктора Горнича вдумливо проаналізувала науковий працівник Любомльського краєзнавчого музею молода поетеса Юлія Демидюк-Хвас. Було відзначено і життєвість творів, які ввійшли до посмертної збірки «Котилося колесо» і глибоке проникнення в психологію героїв, багату мову в таких оповіданнях, як те, що дало назву книжці, а також «Біла хмарина», «Вовки», «Сповідь», «Мить щастя», «Буряна ніч на Світязі», «Совість» та інші. А матеріалу, викладеного, скажімо, в оповіданні «Дівчина, яку я кохав», вистачило б на цілу повість, а то й роман. Дуже хвилюючими були спогади доньки Віктора Горнича Оксани. Тато, як вона згадує, називав її завжди ніжно: «Моя донечка», а вечорами після нелегкої роботи і в редакції, і на городі, й по господарству обов’язково сідав на кухні й допізна читав книжки та журнали. І навіть коли її за щось сварила мама, як із посмішкою згадує Оксана, вона «завжди бігла до тата захищатися». Шкода, що Віктор не побачив внучки Софійки. Можна лише уявити, як би він радів їй.
Теплими спогадами про Віктора Горнича поділилися колишній редактор районної газети Василь Мариньоха, журналістка цієї газети Надія Боярчук, журналіст, а згодом голова знаменитого колгоспу «Дружба» Любомльського району Петро Бурдило, активний автор районної газети Павло Шесталюк, колишня працівниця газети Олена Челяда, директор місцевого краєзнавчого музею Олександр Остап’юк, перший заступник голови райдержадміністрації, а колись молодий голова колгоспу «Прикордонник», господарства, в якому не раз бував Віктор Горнич, Володимир Склянчук, керуючий справами районної ради поет Михайло Склянчук та інші. Усі, хто згадував колегу і товариша, пригадували, як у ньому дивно поєднувалися глибокий інтелект, висока професійна майстерність, з любов’ю до землі, до простої фізичної праці. Уже коли можна було, він купив маленьке лоша і сам вигодував його, хоч згодом змушений був віддати у село, бо ж у місті не було де тримати.
Автору цих рядків пощастило на початку 70-х років минулого століття трохи більше року працювати разом із Віктором у районній редакції, навіть в одному відділі, і жити в одній кімнаті. Скажу без перебільшення, що Віктор Горнич був тією людиною, яка відіграла велику роль у моєму житті, відкрила очі на багато що в тодішній дійсності, навчила бути справжнім українцем. З вдячністю згадую наші тогочасні довгі розмови і в редакції, і в квартирі, де жили, і під час багатьох традиційних вечірніх прогулянок вулицями Любомля. Коли я повернувся на Волинь і жив уже в Луцьку, час від часу також зустрічалися. Якось Віктор Горнич сказав із гіркотою: «А тепер ті книжки, за які мене били, читають всі й усе те, про що я казав щодо притиснення нашої мови, кажуть найвищі посадовці…». Будучи совісною, чесною людиною з вразливою душею і чуйним серцем, не сприйняв Віктор Горнич і «дикого капіталізму», появу в Україні скоробагатьків, несправедливі меркантильні стосунки, які настали, що засвідчили написані вже у 90-ті роки минулого століття оповідання «Хазяїн», «Бізнесмен».
Теплими словами вшанували Віктора Горнича колишні колеги й теперішні працівники редакції «Волині». Тільки добрі слова говорили про нього ті, хто працював разом із ним, понад 40 років тому — Анастасія Філатенко, Василь Залевський, Ніна Ковальчук, Галина Крещук. Згадували, що тоді про Віктора Горнича в редакції казали лише добре. На партійних зборах мали його рішуче засудити, були пропозиції, спущені зверху, — виключити з партії, оголосити сувору догану з останнім попередженням. Проте колеги вирішили лише оголосити догану. Та міськком партії таки виключив, а працівники тодішньої «контори глибокого буріння» взагалі наполягали, що таким не місце у журналістиці. Як згадував сам Віктор Горнич, слідчий, який вів його справу, казав, мовляв, навіщо вам та політика, та мова, краще молодій людині цікавитися футболом і дівчатами. Віктор Горнич цікавився і життям, і людьми, про яких він із такою теплотою писав, і українською мовою, яку блискуче знав і за яку вболівав. За це його пам’ятають і шанують. Сподіваємося, що ще вийдуть і збережена збірка оригінальних казок, і повість, над якою працював довгі роки, і не видані оповідання та нариси. Цього вимагає вдячна пам’ять.

На фото: Колеги, друзі, донька Оксана біля могили Віктора Горнича.