Історично так склалося, що українці розкидані по америках, бразиліях, канадах, італіях, іспаніях. Наше коріння понівечене, та не підрубане, і воно щоразу ожива. Відроджується завдяки й емігрантам, які наполегливо працюють, підтримують матеріально гарні починання на малих батьківщинах. Однією з них є наша землячка Тоня Дем’янчук-Шалапай (на фото)...
Історично так склалося, що українці розкидані по америках, бразиліях, канадах, італіях, іспаніях. Наше коріння понівечене, та не підрубане, і воно щоразу ожива. Відроджується завдяки й емігрантам, які наполегливо працюють, підтримують матеріально гарні починання на малих батьківщинах. Однією з них є наша землячка Тоня Дем’янчук-Шалапай (на фото)
Ірина ПРУС
Лист з України… Це та єдина ниточка, яка єднає її з милим серцю дитинством, рідним хутором Старовина, що колись розташовувався неподалік села Годовичі Турійського району і якого нині вже не існує на карті. Лише маленьке озерце, схоже на ґудзик, залишилось мовчазним свідком довоєнного хутірського життя. Не одну книжку, заховавшись у високій траві, прочитала маленька Тоня біля заспокійливого голубого плеса. А читала вона все, що потрапляло в руки. На її щастя, двоюрідний батьків брат Омелян перевіз на хутір чималу бібліотеку, де були твори української та зарубіжної класики. В одному з листів до жительки села Миляновичі Людмили Куран пані Тоня, за паспортом уже англійка, а в душі все ж українка, пише: «України ніколи не забувала. Свого рідного хутора також не забула, на хуторі я була дуже щаслива, тато з мамою були до нас надзвичайно добрі. Я любила школу й церкву в Миляновичах. Як згадую наш хутір, то завжди плачу…». Ця місцина виплекала в її серці любов до всього українського та справжній патріотизм. Адже у роки Другої світової війни хутір Старовина був місцем, де частенько таборилися повстанці. Тож Тоня не раз ставала свідком їхніх розмов, а також виконувала роль зв’язківця. Розлучитись із усім, що миле серцю, сім’ю Дем’янчуків змусила війна. «Все наше згоріло, спопеліло, ми все те ще бачили. Бачили той жах. Сім тижнів сиділи під голим небом. Німці підібрали і вивезли нас до концтабору у Німеччині. Там ми голодували за дротами високими і мерзли з холоду…», — розповідає жінка в одному з листів. Під час розгрому фашистської Німеччини Тоніна сім’я потрапила в англійсько–американську зону. Навчаючись в українській табірній гімназії в місті Бамберг, дівчина опанувала німецьку, англійську та латинську мови. В Англії закінчила вчительські курси й на чужині навчала українських дітей. Вийшла заміж за волинянина, разом із чоловіком виростила в любові до України сина Петра і доньку Ларису. Розповідаючи про них, в листі до Людмили жінка пише: «Українську мову обоє добре знають, ходять кожної неділі до церкви. Постять і справляють наше Різдво, наш Великдень і всі наші українські свята відсвятковують. Дотримуємось українських звичаїв». Подружжя активно долучається і до громадського життя. Коли у Великобританії заснувалось товариство «Волинь», Тоня Дем’янчук–Шалапай стала першою українською жінкою в ньому. Її обрали членом управи і вона очолила референтуру краєзнавчої секції. Крім інших завдань Тоня займається збором краєзнавчих матеріалів про волинські села, які друкуються у «Літописі Волині». Збережені пам’яттю картинки мальовничої волинської землі, туга за батьківщиною, яку не міг заглушити навіть достаток європейського життя, змушували жінку раз у раз братися за ручку й класти на папір свої душевні поривання. Слово до слова, вірш до вірша і світ побачила збірка поезій «Пелюстки», яка розпочинається словами: «Далека ти, а близька так, моя омріяна країно…». І кожне слово, надіслане з «омріяної країни», для неї це свято: «Якраз приготовляю все до святої вечері, аж тут приходить листоноша і дає мені від Вас листа. Свято Різдва подвоїлось, бо вістка з України, то для мене велика радість», — пише вона в одному з листів. Ще більшою радістю для жінки став приїзд на Турійщину і грудочка рідної землі, яку вона взяла з собою. На жаль, поважний вік не дозволяє їй ще раз пройтися стежками дитинства. Але в пам’яті вона свято береже кожен образ, особливо відчуття, якими повнилася душа маленької Тоні в церкві Святої Покрови, яка на той час була однією з найкращих на всю округу. На жаль, у воєнні роки ця святиня була зруйнована. Коли ж у 2004 році миляновичівська релігійна громада вирішила взятися за будівництво нової церкви, пані Тоня матеріально підтримувала благі починання своїх земляків, а також подарувала Євангеліє українською мовою. Нещодавно за всі ці добрі справи владика Михаїл нагородив Тоню Дем’янчук–Шалапай орденом Святої Великомучениці Варвари. Тож хоч волею долі жінка закинута на чужину, проте думками, мріями, у молитві вона зі своїми земляками.
