і майже півстоліття вчителював на Поліссі. Колишнього директора Пнівненської середньої школи, що в Камінь-Каширському районі, Івана Никифоровича Шведа (на фото), так і не змусили вступити до Комуністичної партії
Валентина БЛІНОВА
Через те, що він був безпартійним, йому заборонили здавати екзамени у Московському інституті іноземних мов, де навчався заочно в 1948 -1950 роках, а також відмовили в прийомі до столичного Літературного інституту. Жахіття голодомору, пекло Другої світової війни, вчительська праця на Поліссі — все це відображене у віршах ветерана-освітянина, що зібрані у книгах «Гори, палай, моя свіча», «Добридень, Карпати», «Тривожна зима 1944», «На веселій орбіті». Своє 90-річчя один із найстаріших учителів Волині, який майже півстоліття віддав сільській школі, зустрів при доброму здоров’ї. Ще й зараз на його письмовому столі — справжня літературна лабораторія: журнали, газети, книги. Каже, що в голові чимало творчих задумок, однак руки вже не хочуть слухати. Творів Івана Никифоровича Шведа цілком вистачить ще для кількох друкованих збірок, бо віршував чи не все своє свідоме життя. До десятка товстих зошитів, помережаних рядками поезій, стоять на полиці книжкової шафи в його оселі. На одному з аркушів поетичного альбому — фото підлітка. Під ним підпис: «Осінь 1938 року. Студент Бердичівської педшколи. Вперше в житті мені купили костюм на виріст і тапочки». У пам’яті цього хлопчини ще свіжими були страхітливі спогади про голодомор 1933-1934 років. Адже на Вінниччині, звідки родом Іван Швед, він лютував особливо жорстоко. — Спочатку до нашого села прибув оперуповноважений, який розбив його на ділянки, — пригадує ювіляр ті страшні часи. — Разом із місцевими комуністами відбирали на продрозверстку все: моркву, капусту, хліб, зерно. У нашій сім’ї було семеро дітей. Мати прохала хоч щось залишити з харчів. Але її ніхто не слухав. Вона встигла хіба що розсипати квасолю по підлозі і наказала нам напхати нею роти. Ось і все, що залишилося для родини з їжі. Голод особливо дошкуляв весною. Батьки вже похоронили двох діток. У малого Іванка опухли ноги, здувся живіт. Пересувався він повзком, спав на ліктях, викочувався з дому на луг і шукав щось їстівне. Від тих мук хотів накласти на себе руки, але не спромігся навіть відірвати рукав від сорочки, щоб зробити з нього зашморг. Своїм порятунком завдячує корові Діні, про яку йдеться в одному з його віршів. — Від голоду я був таким безсилим, що навіть не міг вигнати корову на пашу, — продовжує свої сумні спогади мій співрозмовник. — Тоді мати прив’язувала мене до корови, яка волочила за собою. На пасовищі підповзав до її вим’я, присмоктувався до дійки і рятувався теплим молоком. Мама, звичайно, здогадувалася, чому надоювала його менше, ніж мало б бути. Посвідку про закінчення педшколи Іван Швед одержав перед початком війни з фашистами. Гіркоти втрат і смаку перемог спізнав, коли пройшов фронтовими дорогами від Корсуня-Шевченківського до Праги. У післявоєнні роки на Поділлі знову повіяло крижаним подихом голодомору, тому вирішив рятуватися на Волині. — Спочатку дістався у Рожищенський район, а невдовзі мені запропонували викладати українську мову і літературу в школі села Пнівне, що в Камінь-Каширському районі, — веде далі ветеран-педагог. — Директором тут призначили в 1948 році. Закінчив Бердичівський та Житомирський учительські інститути з червоним дипломом. Пропонували навіть посаду завідуючого райвно, водночас змушуючи вступити у партію. Мене так вимучили, мало не щонеділі кликали у райцентр, куди пішки долав 25 кілометрів, тільки для того, щоб запитати: «Ну, що — не передумав? Будеш писати заяву в партію?». А хіба міг я піти на поступки, коли в мене така ненависть була до комуністів? Іван Никифорович із усмішкою пригадує, за що тільки не доводилося йому братися як директору сільської школи. Разом із учнями виготовляв цеглу за болгарським методом (за це навіть отримав відзнаку), розводив кролів на шкільній кролефермі, вирощував кок-сагиз і кукурудзу. Водночас був директором школи ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Стомлені важкою селянською працею, люди неохоче сідали за парти. Тому вчителям доводилося вигадувати різні цікавинки, щоб заохотити селян до науки: вистави, концерти. Тут, у Пнівному, у житті подолянина повторилася історія з коровою-рятівницею. Коли і сюди, в поліську глибинку, дісталася колективізація, в учительської сім’ї Шведів, в яких саме народилися сини-двійнята, стали відбирати корову. Мовляв, її слід віддати у колгосп. А чим дітей годувати? Тільки завдяки затятості батька районне начальство дало дозвіл голові місцевого колгоспу продавати йому півлітра молока щодень — для маленьких Ігоря і Володимира. Понад 20 років працював Іван Никифорович на посаді директора школи, яка поступово розширювалася, приймала учнів із сусідніх шкіл. — У ті часи за навчання у старших класах потрібно було платити, — розповідає його колишній учень Василь Михайлович Струк. — Наша мама — солдатська вдова не мала таких грошей, щоб дати освіту мені й молодшому братові. Тому за порадою директора школи ми надіслали лист аж у Москву, щоб звідти дали дозвіл на безкоштовне навчання нас обох. Саме з благословення Івана Никифоровича я теж обрав учительський фах, який став першою сходинкою у моєму професійному та громадському зростанні. — Дитячою казкою залишилися в спогадах новорічні музичні вечори, які організовувала родина Шведів у себе вдома, — пригадує ще один учень Олег Матіюк, який нині живе у Миколаєві. — Любов до музики в Івана Никифоровича, мабуть, ще з фронтових років: будучи артилеристом, він також грав у полковому духовому оркестрі. Переконаний: колектив учителів нашої школи сформувався, передусім за сприяння директора, з добрих наставників, які допомогли нам знайти себе на широкій дорозі життя.
