Признаймося: незважаючи на нашу дорослість, прагматичність, скептицизм, невіру в добрих чарівників, живе у нас підсвідоме, незнищенне бажання дива...
Признаймося: незважаючи на нашу дорослість, прагматичність, скептицизм, невіру в добрих чарівників, живе у нас підсвідоме, незнищенне бажання дива.
Це бажання особливо посилюється в новорічні й різдвяні дні, коли саме святкова атмосфера сприяє дивоочікуванню. І прокидається в душі оте одвічне українське: «А раптом?». А раптом у новому році щось таки зміниться у нашому корумпованому неєвропейському житті, хай хоч на заячий скік, як день у цей час прибавляється… А ще краще, як за звичкою хочемо в очікуванні чергових виборів, заколисані обіцянками численних кандидатів, — усе і одразу. Ми говорили на цю тему кілька днів тому з гарним знайомим. І у відповідь на його бідкання — ну, що ж таке кардинальне зробити, щоб зійти з ганебних рейтингів найкорумпованішої, найнезаконнішої і т. д. країни? — я навів слова вперше почуті від уже покійного, кришталевої душі лучанина Івана Матвійовича Гаврилюка: — Рецептів ніяких нема. Точніше є, тільки один — треба, щоб перестали красти. Усі. — І брати хабарі, — додав я тоді. — А це одне й те саме, — сказав Іван Матвійович. — Ну, це ти, звичайно, загнув, — сказав тепер мій знайомий. — Уяви собі — це ж на скільки більше стане нещасних людей в нашій солов’їно-калиновій країні. — Та ти смієшся… — Який там сміх. Уяви собі, не братимуть митники… — Що, застрайкують, як їхні польські колеги, бо мала зарплата? — Гірше. Сам казав — три найшикарніші особняки, що виросли поблизу вашого будинку, звели митники. Це тільки в Луцьку. А по селах у прикордонних районах! А скільки чиновницьких, міліцейських, суддівських, прокурорських супербудиночків по всій Україні! І раптом усе це припиниться, не можна буде, бо ж навіть на депутатську чи міністерську зарплату не збудуєш і суперових машин за півмільйона чи й мільйони «зелених» не придбаєш… І от ті, хто тільки мріють про палаци, «Лексуси», яхти і доступ в офшори, бо ще не мають, бо ще не наїлися, втратять таку можливість… Це ж тисячі й тисячі депресій, інфарктів й інсультів, чи, не доведи Господи, самогубств, а то й новоукраїнських харакірі… До того ж збанкрутує європейське, американське і японське автомобілебудування. Ти цього хочеш? — Ну,.. — завагався я. — Є ж і чесні чиновники. І митники ті ж. І бізнесмени. — І я в це вірю. Та не вони, сам знаєш, визначають погоду в суспільстві. А ще кажуть, що між нашими олігархами справжнє запекле змагання, хто на вищому місці в рейтингу отого журнальчика «Forbes» опиниться. Що завгодно згодні ради цього зробити і в депресію впадають, коли опускаються вниз на місце — друге. Уявляєш масову інфарктизацію й харакірізацію олігархів і олігарчиків, міністрів, депутатів і дрібніших чиновників? Що тоді буде з країною? Цього ти хочеш? І тут я (недарма ж один мій юний знайомий колись називав мене «великою вредіною») сказав відверто і щиро, з недоброю інтонацією: — Хочу! Та потім подумав, що ще більше таки хочу, аби сталося диво. Новорічно-різдвяно-водохрещенське чи яке. Усі пам’ятають лозунг Майдану, проголошений тоді ще майбутнім Президентом: «Бандитам — тюрми!». Але мало хто згадає, що вперше проголосив той досі, на жаль, актуальний лозунг, потім вбитий КамАЗом В’ячеслав Чорновіл. І так хочеться, щоб з’явився Дід Мороз, Санта Клаус чи Святий Миколай і категорично мовив, стукнувши костуром чи просто тупнувши ногою, те, що ми чули колись з екрана з характерною жигловсько-висоцькою хрипловинкою: — Злодій в Україні повинен сидіти в тюрмі. Я сказав! Звісно, йдеться не про тих, хто вкрав курку чи мобільника. Вони й так сидять. І тут щоб сталося диво…
