-З навчання їдете? — з розумінням киває на мої сумки, що озиваються дзвоном порожніх банок-склянок, сусід у маршрутці, видно, студент. У руках тягну два пакети, букет гвоздик і ноутбук, який мама щоразу просить не привозити додому, бо замість нього доцільніше на зворотній дорозі взяти з собою банку огірків. Хлопець пропонує свою допомогу, бо мені годі й сісти з усім цим добром. Доручаю йому найдорожче — квіти...
-З навчання їдете? — з розумінням киває на мої сумки, що озиваються дзвоном порожніх банок-склянок, сусід у маршрутці, видно, студент. У руках тягну два пакети, букет гвоздик і ноутбук, який мама щоразу просить не привозити додому, бо замість нього доцільніше на зворотній дорозі взяти з собою банку огірків. Хлопець пропонує свою допомогу, бо мені годі й сісти з усім цим добром. Доручаю йому найдорожче — квіти. — З навчання, — відповідаю. По-перше, приємно, коли тебе й досі (навіть якщо це «досі» довжиною всього в півроку) вважають студенткою. По-друге, моє робоче місце розташоване в університеті, і вічна студентська метушня задає ритму й працівникам редакції. Та й, зрештою, чим є моя робота як не навчанням? Тобто я майже не обманюю свого заквітчаного сусіда. Бо все ще тільки починається. Університет триває, хіба декорації переставляються: змінюєш оточення, графіки та обов’язки, а вони навзаєм змінюють тебе. І вчишся не до закінчення магістратури, а доки маєш бажання сприймати нову інформацію і робити з неї висновки, а з них творити себе. … Проте ніколи не забудеш той період, коли міг за останні двадцять гривень піти на дискотеку, прийти додому о п’ятій, заснути міцним блаженним одногодинним сном та піти на пари не лише тому, що фанатієш від розумного і красивого викладача, а й від його предмета… Розмови про повноцінний восьмигодинний нічний відпочинок після цього сприймаєш як дитячі баєчки. Працездатність маєш — хоч рекламуй енергетичні напої чи батарейки. Передсесійні завали чергуються з нічогонеробінням, життя б’є ключем, все найкраще попереду, світ готується впасти тобі до ніг або й взагалі чекає, що ти, знайшовши точку опори, перевернеш його на свій лад. Але потім студентська пора враз закінчується — і залишаєшся наодинці з вистражданим дипломом, зі своїми страхами та проблемами самореалізації. І тобі б вже не світ змінювати, а бодай знайти роботу. Нові клопоти гудуть роєм у ще вчора безтурботній студентській голові. До ніг нічого не падає, все треба здобувати самостійно, ще й з неабиякими зусиллями. Місце під сонцем треба завойовувати у щоденній наполегливій боротьбі. І чим раніше до тебе приходить це розуміння, тим більше інвестуватимеш у майбутнє, ще будучи студентом. Бо потім легко загубитися в юрбі дипломованих безробітних. Зі ста п’ятдесяти минулорічних випускників факультету журналістики Львівського університету, де я здобувала освіту, лише близько двадцяти знайшли роботу за фахом. Дехто взагалі не має наміру працювати за спеціальністю, бо прірва між очікуваннями і реальністю виявилася надто глибокою. Комусь пощастило знайти себе деінде. Хтось постраждав від шкідливої звички відкладати все на потім, хоча мудрі люди кажуть, що про майбутню роботу треба дбати вже із курсу третього-четвертого. Тож використовуйте сповна свої знання, студентське загартування душі і тіла та емоції, що вихлюпуються з серця. Друзі, ті, хто ще за студентською партою, у переддень вашого свята бажаю, щоб Тетяна благословляла вас на барикади! Барикади неспокою. Небайдужості. І не тільки студентів. Неспокою усім, чий запал і невгамовність можна схарактеризувати як студентські. Неспокою — цієї на дивовижу рушійної сили, якої так потребує і крихітна свічечка букви «ї», і одинока бабуся, і безпритульний собака. Потребує наша Україна.
