Ляльки-мотанки, картини-аплікації, створені із клаптиків тканини, вироби із соломки — такі художні твори майстрині із села Смідин Старовижівського району Людмили Козачук (на фото) зачаровують своєю самобутністю, привертають увагу не тільки поціновувачів та знавців мистецтва, а й сільських мешканців, які прикрашають ними свої оселі...
Ляльки-мотанки, картини-аплікації, створені із клаптиків тканини, вироби із соломки — такі художні твори майстрині із села Смідин Старовижівського району Людмили Козачук (на фото) зачаровують своєю самобутністю, привертають увагу не тільки поціновувачів та знавців мистецтва, а й сільських мешканців, які прикрашають ними свої оселі
Валентина БЛІНОВА
НАВЧИЛА СВОЇХ ЛЯЛЬОК ПОСМІХАТИСЯ Вона зовсім не схожа на таку модну нині тонкостанну манірну ляльку Барбі, бо передає справжню українську вроду. Пишногруда, у народному вбранні, з косою або в хустинці — такою відтворює класичну мотанку Людмила Трифонівна. — У давнину в полотнинку загортали сухарик і давали немовляті, — розповідає вона про походження народної ляльки. — Дитя не тільки бавилося цим вузликом, а й смоктало його. Коли підростало, виготовляли іншу: клаптики тканини наповнювали сухим пахучим зіллячком, зв’язували нитками так, щоб вийшла справжня лялька: з голівкою і волоссям, рукавами, у спідничці. У жодному разі не користувалися голкою — усі деталі тільки зв’язуються нитками. Кожній давали ім’я — обов’язково старовинне. Така лялька вважалася домашнім оберегом. Коли прим’яти нижню її частину, кімната наповнюється ароматом цілющого різнотрав’я. Там м’ята і материнка, щоб не хворіли мати і дитинка, купальська трава, щоб не боліла голова, ягоди калини і глоду — щоб козацькому роду не було переводу. Загалом 30 різних рослин. Неодмінним атрибутом такого виробу є торбинка або мішечок — щоб у сім’ї не було втрат, а добро, щастя, здоров’я ніколи не розтринькувалося. Обличчя мотанки не розмальовується, а тому через вираз очей, розріз губ не можна передати її характер чи настрій. Однак Людмила Козачук знайшла чимало способів, щоб відобразити вдачу ляльки. Особливий нахил голівки чи постави — і ось вже Явдошка — вередлива трошки або Одарка — до роботи шпарка чи Устинка, у якої біленька хустинка.
СІЛЬСЬКА ВЧИТЕЛЬКА ДАЄ УРОКИ СТОЛИЧНИМ МИТЦЯМ Ляльки–мотанки — це ще й головний елемент картин–аплікацій, на яких сільська майстриня відтворює забавні народні сценки. Ось біля млина калина, а коло ставу верба, де літнього надвечір’я козак чекає свою кохану. Або ж «У нашого Омелька невеличка сімейка». Персонажів цієї родини відтворюють майже два десятки ляльок–мотанок. На різдвяних картинах — гурт щедрувальників із Козою прошкує сільською вулицею, вздовж якої зображено й хати, й тини. Незвичні твори Людмили Трифонівни подобаються людям. Часто її просять виготовити їх на особливе замовлення — з нагоди ювілею чи якоїсь сімейної події. Неодмінно додають характеристики членів своєї родини, які мають бути зображені: «Дідусеві стільки-то років, поруч із ним має бути онучок, наш господар — з вусами, а його донька весела на вдачу». Тож майстрині треба добре помудрувати, щоб з першого погляду замовники впізнавали персонажі, зображені на картині. Такі аплікації, створені однією з учениць Людмили Козачук Тетяною Шевчук, поїхали аж у Москву, де зараз працює випускниця Володимир-Волинського педагогічного коледжу. Приїхавши у Смідин, щоб провідати батьків, Таня одразу попросилася до вчительки на майстер–клас. Ті вироби, які повезла у Москву, дуже сподобалися її роботодавцям. За допомогою до сільської майстрині звернулася і студентка одного з київських вузів художниця Анна Волошин, яка вже має персональну пересувну виставку. — Вона просила порадити, як краще підготувати курсову роботу, — каже Людмила Трифонівна. — Ми удвох знайшли досить оригінальний спосіб: на великому шматку пінопласту зробили ескіз, потім — невеличкі прорізи, у які пилочкою для нігтів засовували кінці тканини і таким чином зобразили ляльку — Кармен: із чорним волоссям, у розкішному червоному платті, прикрашеному стразами. Відгуки столичних художників про цю роботу були дуже гарні. — Де ж берете стільки підручного матеріалу? — не втрималася від запитання. — Це старі хустки, сукні, рушники і серветки — не тільки з власних запасів, а й зі старих бабусиних скринь, плаття, що вже вийшли з моди, — пояснює співрозмовниця. — У мене все це добро розсортоване за кольорами і придатністю, розкладене у 52 мішечки, кожен з яких підписаний, щоб легше було шукати потрібний компонент. Коли працюю над картиною, то у кімнаті пройти ніде. Добре, що чоловік із розумінням ставиться до моїх мистецьких пошуків, допомагає порадою, ідеєю або ж навіть критичним зауваженням.
«ХОЧУ, ЩОБ ІЗ МОЄЇ ВІНЧАЛЬНОЇ СУКНІ ТЕЖ ЗРОБИЛИ МОТАНКУ» У цій вчительській сім’ї традиційно панує атмосфера творчості. Володимир Васильович пише пісні, активний учасник самодіяльного народного колективу «Молодичка», грає на різних музичних інструментах. Донька Леся — майстерна вишивальниця. Особливою популярністю користуються оздоблені нею весільні костюми для наречених, на які нині повертається мода. Молодша донька Марічка гарно малює. — Як же вдається сільським учителям поєднувати буденний побут із мистецтвом? — запитую в подружжя. — За натурою я холерик, можу одночасно виконувати три роботи, — посміхається у відповідь Людмила Трифонівна. — А мистецтво, навпаки, допомагає. У нас страшенно лупляться курчата, бо в гнізда квочкам підкладаю солому, яка залишається від виробів. У Смідині з цього приводу жінки навіть кажуть: «Козачучка щось знає». Три роки тому тримали ще й корову. А тепер у господарстві — індики і кіт Петрик. — А які з ваших виробів найдорожчі для вас? — Ті, в яких зберігається нитка родоводу, — каже майстриня. — В одній із них — спідниця із сорочки прабаби Уляни, а фартух — із вбрання прабаби Варвари, яка мала роботящі руки. Коли йшла доїти корову, то три їжаки чатували, як повертатиметься назад із молоком. Взимку синички сідали на її долоні, а одного разу в сінях її хати зимував боцьол. Лущить вона біб, а він смикає її за кінці хустки. Прабаба Варвара була художниця: всі скрині, шафки розмалювала. Ще одну мотанку я зробила на честь баби Наталі, яка в 30–ті роки привезла на Волинь четверо діток, рятуючи їх від голоду. Щедра, добра і мудра була. Від неї у нашій родині пішло не борщ, а борщик, не хліб, а хлібчик. Не стало моєї мами — тепер уже й з її сукні зробила ляльку. А ось ця мотанка з’явилася завдяки моїй свекрусі — бабі Марії. Якось вона сказала мені: «Знаєш, невістко, ми тобі виховали доброго чоловіка. Мусиш віддячити — подарувати нам онучку в той самий день, коли я народилася, і щоб була схожа на мене». Ми вже мали сина і доньку, але сталося так, що згодом у день народження свекрухи (!) появилася на світ наша третя дитина — донечка, яка дуже схожа на бабу Марію. Звісно, назвали її також Марійкою. А щоб не обірвалася нитка родоводу, хочу, щоб колись із моєї вінчальної сукні онуки зробили ляльку–мотанку.
