ЯК МОЛОДИЙ ГОРОХІВЧАНИН ВІДПРАВИВ МЕНЕ НА 100 РОКІВ У МИНУЛЕ

Подорож виявилася не тільки цікавою, а й повчальною.

Петро БОЯРЧУК

ПРАЦЮЄ В НІМЕЧЧИНІ, ЩОБ ДОСЛІДЖУВАТИ… РІДНИЙ КРАЙ
Минулої осені із Звиняч Горохівського району мені телефонувала якась дівчина-студентка з проханням підказати джерела інформації про графа Красіцького, маєток якого свого часу був у їхньому сусідньому селі Холонів. Мовляв, у своїй родині вона чула про діяльність графа багато хорошого і це спонукало її до роботи над відповідного змісту рефератом, але бракує документально підтверджених фактів. Що міг тоді їй підказати, підказав. А роздивляючись фотографії палацу Красіцького в Холоневі (не поширені фотокопії, що їх сьогодні будь–хто може «скачати» з Інтернету, а несумнівні оригінали), які поклав переді мною на столі молодий горохівчанин Андрій Кленк, відверто пожалкував, що наше знайомство не відбулося на кілька місяців раніше. Чомусь подумалося (про це і Андрієві сказав), що, аби та звиняченська студентка звернулася до нього, а зробити це я неодмінно порекомендував би, матеріалу для реферату їй не бракувало би.
Народжений 1989 року, після сьомого класу загальноосвітньої школи Андрій поїхав учитись до Польщі. Посприяло цьому те, що по материнській лінії має польське коріння, адже прадід його Казимир Кленк — родом із Юркова під Краковом. Був хлопчаком, коли Перша світова війна зробила безпритульним сиротою і допровадила аж у Горохів, де виріс та вивчився на коваля, став знатним майстром і одружився. Але невдовзі після початку Другої світової на Волинь прийшли перші совєти та й позбавили сім’ю усіх зароблених ковальською працею статків. Та ж війна, коли на Горохівщину прийшли гітлерівці, погнала Казимира у гітлерівську неволю, звідки після розгрому Німеччини потрапив до США. Працював там на автозаводі «Форд». В Україну приїздив лише один раз, як турист, у 1973 році, коли страх бути оголошеним «ізмєнніком родіни» розвіявся. Тоді й зустрівся у Львові з рідними, яким доти писав лише листи, не вимагаючи, аби не привертати уваги КДБ, навіть відповіді. На згадку про себе залишив власноруч виготовленого срібного персня–печатку, на якій переплелися дві літери «К». Нині той перстень, як свідок родоводу, належить Андрієві. Можливо, саме він і став першою спонукою до вивчення історії свого краю в більших обширах?
Втім, у відповідь на подібне запитання сам Андрій показує звичайну і нічим з вигляду не примітну фотокартку, якій… близько сотні вже літ. Мовляв, усе почалося з неї. А пристрасть до вивчення історії свого міста і району та пошуку всіх пов’язаних із нею документів не полишала юнака ні тоді, коли вчився у Польщі, ні потім, коли, сподіваючися, що після Помаранчевої революції життя в Україні стане зовсім іншим, повернувся в Горохів, екстерном склав відповідні іспити і поступив на навчання в тутешній коледж Львівського національного аграрного університету. Але сподівання не виправдались і, потрапивши у 2008 році на останньому курсі коледжу (його закінчував заочно) в Німеччину, залишився там працювати на сільськогосподарській дослідній станції. Спочатку просто задля того, аби заробити трохи грошей і повернути борги, до яких призвело родину тодішнє життя в Україні, потім через те, що переконався — та сама робота, коли виконуєш її сумлінно і професійно, цінується на Заході незрівнянно вище, а цим і відкриває набагато ширші обрії для власного зростання та самореалізації. Відтак додому приїздить здебільшого на час відпусток, а всі ті можливості, що їх одержав у західному зарубіжжі, сповна використовує для поповнення колекції матеріалів про рідний край.
ВЕЛИКІ, ЧИСТІ ВОДОЙМИ ЗАЛИШИЛИСЬ ЛИШЕ НА ЗНІМКАХ…
Колекція ж ця не може не вражати. Поряд із багатьма документами особливе місце у ній займають саме фотографії з горохівського минулого. Річ у тім, що лихі літа, як і потім названі благополучними роки совєтської влади, напріч позбавили це старовинне місто пам’яток історії і тепер воно, коли не брати до уваги не такої вже й старої Свято–Вознесенської церкви та відродженої за незалежної України Свято–Вознесенської каплиці, що її за СРСР дощенту було знищено «войовничим атеїзмом» — наче людина без біографії. Дякуючи Андрієві Кленку, і здійснив я подорож у горохівське минуле років Першої світової війни, як і літ дещо ближчих.
У ті роки особливою популярністю користувалися поштові листівки–фотографії (чому ніхто не здогадається відновити цей бізнес тепер?) із зображенням пейзажів міст і країв, звідки їх висилав адресат. То ж чимало австро–угорських вояків, котрих привела на Горохівщину війна, і слали такі поштівки своїм рідним. Це — здебільшого стандартного розміру (відповідає параметрам звичайного поштового конверта) чорно–білі високоякісні фотокартки, доволі часто розмальовані (голубе небо, червоні черепичні дахи, глиняно–жовтаві грунтові дороги і вистелені дошками тротуари) в основному трьома барвами. На таких от листівках і побачив я вулиці Горохова початку ХХ століття. Інша фотокартка переконувала, що в усі часи війна, коли вона була, залишалася війною, а життя попри все брало своє. Бо ж хіба скажеш інакше, роздивляючись на знімку майже столітньої давності весілля в селі Квасів Горохівського району, де якась місцева дівчина вийшла тоді заміж за австро–угорського вояка? А фотокартки з міськими пейзажами Горохова тих років мимоволі спонукають до висновків аж ніяк не на користь нашого сьогодення.
Скажімо, спільною ознакою цих знімків є великі чисті водойми, які без сумніву створювали тут і особливий мікроклімат, і ту особливу, властиву тільки поселенням, що стоять на берегах озер та річок, ауру. До сьогодні від цих водойм залишилися тільки згадки. На місці так званого малого ставу, навколо якого виростав Горохів, — частково осушена і засипана навезеним звідусіль грунтом, що постійно просідає, та подекуди забудована болотиста низовина, яку перетинають незмінно засмічені смердючі рови, а влітку вкривають зарослі бур’янами та очеретами баюри. Між Гороховим та Скобелкою, де був великий став, — така ж перетята ровами і непридатна для ефективного використання заболочена, а влітку забур’янена низовина, що її отримали «підкорювачі природи» після осушування. У тридцятих роках ці стави називали «панськими». Без сумніву, вони були чиєюсь власністю. Але, судячи з деяких фотографій із колекції Андрія Кленка, жителям міста це зовсім не заважало проводити на їхніх берегах своє дозвілля, взимку влаштовувати ковзанки, влітку купатися, вчитися плавати і веслувати на човнах та спортивних байдарках. Розповідають, що місцеві гімназисти тут навіть змагання із водних видів спорту влаштовували. Тепер цього нема. Але не через те, що стави осушили. Адже і на більшості тих, що є довкола Горохова і вважаються власністю держави, упродовж цілого вже ряду літ не те що на човні поплавати, — купатися заборонено. До інших то й не підійти, бо повсякчас на їхніх берегах «патрулюють» сторожові пси. Сталося це після того, як держава, що передала водойми в оренду приватним особам, аби займалися там рибництвом, переклала на них ще й відповідальність за безпеку відпочивальників на воді. А що орендарям той клопіт із безпекою не потрібен зовсім, то простіше виявилося заборонити купання, а ще краще — доступ до водойм. От і не вміють нинішні хлопці та дівчата, не маючи змоги цьому навчитись, триматися на воді, хоч живуть біля неї.
Інший документ 30–х років із колекції Андрія Кленка — квитанція про штраф за недотримання правил руху — мимоволі змусив задуматися над тими втратами, що їх кожного року маємо на дорогах за темної пори доби від наїздів автомобільного транспорту на гужовий. Мені, наприклад, ще жодного разу не траплялося чути, аби відповідні служби наших днів притягли до якоїсь відповідальності власника гужового транспорту за те, що виїхав на дорогу темної пори доби без відповідних світлових знаків. На початку ж минулого століття, коли й автомашини були на дорогах рідкістю, від подібного остерігся би кожен господар. І тільки на документах із минулого, що є в Андрієвій колекції, можна побачити нині, як велично виглядав у Горохові знищений у 60–х роках костел, де саме підносилися над містом колони–пам’ятники, нагадуючи про якісь історичні події в його житті.
В цілому ж колекція ще раз нагадує, — історія вчить тільки тих, хто хоче у неї вчитись. А той факт, що немало молодих, обдарованих, енергійних і перспективних людей, як і Андрій Кленк, нині не знаходять місця для самореалізації у себе на Батьківщині, — наслідок тих же погано засвоєних уроків минулого. Лихо ж у тім, що платити за ці погано засвоєні уроки суспільству доводиться ціною щоразу більшою.

На фото: Таким ще в 50–х роках ХХ століття був у Горохові костел.