Володимир ЛИС не лише редактор відділу політики нашої газети, а й титулований український письменник. Його численні перемоги у літературному конкурсі «Коронація слова» (2000, 2001, 2003, 2008 роки) у 2010 році переросли у справжній тріумф: «Століття Якова» стало кращим романом десятиріччя. А нещодавно цей роман був номінований на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка
Володимир ЛИС не лише редактор відділу політики нашої газети, а й титулований український письменник. Його численні перемоги у літературному конкурсі «Коронація слова» (2000, 2001, 2003, 2008 роки) у 2010 році переросли у справжній тріумф: «Століття Якова» стало кращим романом десятиріччя. А нещодавно цей роман був номінований на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка
Леся БОНДАРУК
«НАЙВАЖЛИВІШЕ — ВИЗНАННЯ ЧИТАЧІВ» — Володимире Савовичу, які відчуття викликає у вас номінування на Шевченківську премію і як ви оцінюєте свої шанси? — Я не відмовився, тим більше, що ініціатива мого висунення йшла від директора департаменту книговидавництва і преси Держтелерадіо України Олексія Кононенка, якого підтримав голова НСПУ Віктор Баранов. Вдячний колегам з обласної організації НСПУ, які клопоталися про це висунення. Шанси свої оцінюю як нульові. Хіба що станеться диво. На жаль, можу здобувати премії там, де оцінюється сам твір, поданий під псевдонімом, і не діють інші чинники. — У будь-якому випадку це чудова нагода для популяризації роману «Століття Якова». — Роман «Століття Якова» і так (тьху-тьху, щоб не зурочити) доволі популярний. Вже виданий його п’ятий наклад, який у продажу. Нещодавно під час зустрічі із читачами у Турійську в рамках акції «Прочитаймо книжку разом», на якій обговорювався роман «Століття Якова», порахували, що відбулося понад 15 презентацій роману по всій Україні. Мій роман читають, про нього сказали добрі слова письменники, читачі і навіть політики. Це для мене важливіше. До того ж лауреату Шевченківської премії ніхто не гарантує моментального підвищення тиражу мінімум до ста тисяч примірників, як у Гонкурівської премії у Франції. У нас були дуже хороші лауреати Шевченківської премії, які пройшли непомітно навіть для читаючого населення. А премія імені нашого національного генія повинна важити багато, не тільки фінансово.
«СВІТ ТВАРИН КРАЩИЙ: У НЬОМУ НЕМАЄ ФАЛЬШІ» — І ваш роман «Маска» свого часу мав успіх. Але роман «Століття Якова» став новою потужною хвилею, після якої ви навіть зауважували, що зобов’язані писати ще цікавіше. І ось знову вийшов роман «Маска» з доповненнями. Чому виникла потреба доопрацювати і перевидати цей твір? — Це була ідея видавництва «Клуб сімейного дозвілля». Для мене це майже ідеальне видавництво, бо воно займається піаром книжок, які видає, їх розповсюдженням, організовує презентації, домовляється з пресою чи на радіо про популяризацію авторів. В умовах України це унікальне явище. А потім видавці ще й звітують перед автором про продаж його книжок. Інші видавництва (хоч і не всі!), як правило, автора після видання його твору забувають, а часто й обдурюють. — Роман «Маска» — про людину сильну, талановиту і водночас дуже самотню. А в житті вам доводилося зустрічати таких людей? — Я писав історичний роман. Одного разу почув інтригуючу розповідь про такого собі Прокопа Марушка. Чоловік, який жодного дня не вчився у школі, але вивчив самотужки 8 мов, а жив і діяв в образах інших людей, під кількома масками. Його трагедія полягала в тому, що він хотів бути собою, але після того, як признавався, що він простого походження, колишній кріпак, зустрічав лише презирство. Умовність того часу — це коли цінувалося походження. Він був видатною особистістю, але це не визнавали. Шляхтич, граф, князь — це визнають, але коли виявляється, що це «хам» — колишній кріпак, то виникала відраза. Головному герою хотілося, щоб саме його, Прокопа, визнали, а не того, за кого себе змушений був видавати. Я побачив у цьому образі-характері українську душу, яка не може себе проявити так, як би хотілося. Скільки українців мусили діяти під різними масками, щоб мати змогу себе проявити! А коли вони виявляли свою справжню суть, то їх або карали, або кудись висилали, коли ж вони бунтували, як Мазепа чи Калнишевський, — їх винищували. У цьому трагедія багатьох українців. — Герої ваших романів — прості люди: учителька зі «Щоденників Ієрихар», продавець пиріжків мати-одиначка з повісті «Ваза», забутий всіма одинокий дід у романі «Століття Якова», розбійник із кріпацької сім’ї з роману «Маска», дурник Іван з поліського села в романі «Іван і Чорна Пантера». Чим ці люди вас зацікавили, а не, скажімо, якісь депутати чи бізнесмени? — Основна тематика моїх творів — порухи людської душі на тлі часу. Те, що нам показують тільки життя багатих і пропагують його, не відображає справжньої сутності існування людей. Адже визнання лише матеріальних цінностей принижує людину як розумну істоту. Світ, який існує у тварин, кращий — він чесніший, там немає фальші. Мій роман «Щоденники Ієрихар» ще й про те, що з точки зору, поданої мовби збоку, життя на Землі здається божевільним, абсурдним. Якщо сенс життя у тому, щоб нагромаджувати речі — не треба заради цього жити. Я відмовляюся сприймати такий світ і таких людей. Якщо жити тільки для того, щоб похвалитися, що у мене більша кількість золотих цяцьок, а не мати хоч якоїсь духовної основи, не мати чогось такого, чим внутрішньо живеш, то немає заради чого жити. Такі люди повинні врешті-решт відчувати глибоку внутрішню пустоту. Я знаю багатьох людей, які мають значно багатший внутрішній світ, кращу душу, ніж оті депутати, олігархи та їм подібні, не кажучи вже про рекетирів і бандитів. Мені цікаві люди, у яких зовсім інше сприйняття світу — своєрідне. Але якщо ти не живеш за якимись стандартами, то здаєшся всім підозрілим. Звісно, людина повинна прагнути до того, щоб щось у неї було і з матеріального, але коли сучасний «плюшкінізм» стає самоціллю, то мені це огидно.
«НЕ ПІДДАВАЙТЕСЬ СТАДНОМУ ІНСТИНКТУ!» — Цікаво, а хто чи що змусило вас спробувати такий жанр, як фантастика? — Це випадок. Директор видавництва «Твердиня» Микола Мартинюк якось звернувся з проханням написати твір для альманаху фантастики. Я відмовився, бо не працював у цьому жанрі, хоча певні елементи фантастики використовував раніше (наприклад, у маловідомому моєму романі «Продавець долі»). Але його постійні нагадування спонукали до пошуків можливості спробувати новий жанр. Так спочатку в альманасі надрукували оповідання «Формула повернення», — теперішня повість «Ваза». А потім написав роман «Щоденники Ієрихар». — Що ж виправдовує планету, приречену, як ви пишете, на загибель через багатогранну її недосконалість? — Уявіть собі, що світів багато, то заради чого тоді розвивається Земля, яка пішла шляхом якогось самознищення і деградації? Я згоден з тими, хто вважає, що людство уже врятувати неможливо, воно приречене на самознищення, моральне вимирання, але ще можна спасти окрему людину. От поки можна спасти ту людину — чи словом, чи якимось поєднанням слова і дії, то це варто робити. — У «Щоденниках Ієрихара» ви пояснили «феномен викривленої чи спотвореної інформації» і зазначили, що він «неминуче призводить до системи фальшивих цінностей та життя». Який вихід із такої ситуації у нашому суспільстві ви б порадили? — Вихід простий: бути самим собою. Якби кожен не піддавався стадному інстинкту, то людство було б кращим і цікавішим. На жаль, ті, хто приєднується до політичних партій, роблять свідомий вибір бути однотипною групою. Феномен наших виборів, що (це є у всьому світі, а в Україні це масово!) люди завжди найбільше голосували за тих, хто пропонує нереальність, дає казкові обіцянки. Ще одна порада, яка викличе іронічні посмішки: перестати подавати викривлену інформацію, припинити брехати, займатися піаром. Як приклад, політична реклама, дві третини якої — це не пропаганда себе, а «мочилка» інших, вишукування або придумування негативної інформації. Це вже не мій роман, а, на жаль, наша реальність.
