В обласному академічному музично-драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка відбувся ювілейний вечір режисера, заслуженого діяча мистецтв України Віталія Миколайовича Іваницького, якому виповнилося 55 років. В урочистостях взяли участь владика Ніфонт та священики...
В обласному академічному музично-драматичному театрі імені Т.Г. Шевченка відбувся ювілейний вечір режисера, заслуженого діяча мистецтв України Віталія Миколайовича Іваницького, якому виповнилося 55 років. В урочистостях взяли участь владика Ніфонт та священики, представники владних структур — Володимир Лисюк, Григорій Пустовіт, народні артисти України Василь Чепелюк та Павло Дворський, народні артисти Білорусі Ядвіга Поплавська і Олександр Тихонович (солісти легендарного ансамблю «Вераси»), заслужений діяч мистецтв, поет-пісняр Степан Галябарда, лауреати фестивалю «На хвилях Світязя» різних років — Віктор Грін, Адам Горбатюк, Юрій Матвійчук, відомий композитор і співак із Франції, котрий у свій час також виступав на фестивалі «На хвилях Світязя», Анатолій Миронов, гість з Естонії шоумен Микола Швець, місцеві творчі колективи. Того ж вечора відбулася презентація поетичної збірки «Я бачу світ душею режисера». Сьогодні Віталій Іваницький — наш співрозмовник
Анастасія ФІЛАТЕНКО
—Ваше 50-річчя відбувалося у міському Палаці культури, а на 55-річчя ви запросили лучан і гостей вже до залу театру. Іваницький за останні роки настільки побагатшав, що може дозволити собі такий дорогий проект? Чи вдалося заможних спонсорів знайти? — Ні те й ні друге. Усе відбулося завдяки обласній владі. Я попросив цей зал і мені пішли назустріч, а за оренду нічого не платив. — Думаю, що у вас і так було на що гроші витрачати. Такі імениті гості приїхали до Луцька! — Я цим дуже втішений, бо приїхали мої друзі, з якими познайомився на своїх фестивалях, інших імпрезах, де був режисером. Як тільки сказав їм у телефонних розмовах, що в мене буде ювілей, вони пообіцяли, що обов’язково приїдуть. Тут, як кажуть, діє правило: сперш ти працюєш на своє ім’я, а згодом ім’я працює на тебе. Але я, звичайно, вдячний багатьом благодійникам і меценатам, які допомогли мені у вирішенні низки організаційних, технічних, творчих, фінансових питань під час підготовки і проведення свого творчого вечора. — Вас дуже гарно привітала Надія Козак, поетеса з Канади. Присутні побачили відеоряд із берегів океану і почули її проникливі слова на вашу адресу. Що вас пов’язує з нею? — Хоч Надія Козак — жителька Канади, та її родове коріння на Тернопільщині. Вона забажала презентувати свою поетичну збірку та диск на батьківщині. А для цього їй потрібен був режисер. Порекомендували мене, і коли я запропонував свій варіант презентації, вона була дуже втішена. Про відеоряд я знав, а кошик троянд від Надії був для мене несподіванкою. Вона знайшла знайому із Тернопільщини і та приїхала на мої уродини. — На своє 50-річчя ви дружині Ларисі подарували червоні троянди, сказали зі сцени, як її любите. А цього разу вона вийшла на сцену з онуком Сашком. Ви не тільки знову говорили про любов, а й прочитали вірш-посвяту із збірки і подарували білі троянди. Що значить для вас сім’я? — Я, певно, не зміг би в житті чогось досягти, стати тим, ким я є, якби не мої батьки (на жаль, їх уже немає на цьому світі), дружина, три мої доньки, внуки, а їх у мене аж чотири, брати. Завжди знаходив підтримку, порозуміння в сім’ї, а ще мав і маю хороших друзів. Мені дуже не вистачає світлої пам’яті Федора Бондарука, Сашка Лук’янчука та інших, кого уже немає серед нас, та вони завжди у моїй пам’яті. — Знаю, що дві ваші доньки-близнята вчилися за кордоном, там закінчили університет. А де вони нині? — Руслана й Оксана залишилися за кордоном. Це їхній вибір. Ми з дружиною хоч і хотіли б, щоб вони були поряд, але свою волю не нав’язували. Донька Ірина в Луцьку, вона юрист. У неї ростуть двоє моїх внуків, у Руслани теж двоє діток — донька і син. Це моя особлива радість і втіха. — Ви сперш закінчили Волинське училище культури і мистецтв імені І. Стравінського (так воно нині називається)… — А згодом я здобув диплом Ленінградського інституту культури. До речі, коли приїхав до Естонії на Сорочинський ярмарок (він, звичайно, не такий масштабний, як на Полтавщині), то мене порадувало те, що його організовують українці. Саме там зустрів свого однокурсника, шоумена Миколу Швеця, з яким не бачилися 27 років. Він приїхав на мій ювілей, передав нагороду від мерії. — Ви творець фірми «Ідея». Тут завжди фонтанували задуми і проекти. Тільки фестиваль української естрадної пісні «На хвилях Світязя» чого вартує! Скажіть відверто, як вам вдавалося запрошувати на Волинь таких знаменитостей, як Нані Брегвадзе, Михайло Боярський, Павло Зібров, Валентина Толкунова, Іван Попович, Тарас Петриненко та й інших зірок — як українських, так і російських? — На моє щастя, є у нас небайдужі люди, які йшли мені назустріч. Вони добре розуміли, що це ж не до Іваницького приїжджає справжнє гроно «зірок», а вони будуть співати для волинян. Я безмежно вдячний нинішньому народному депутату, а тоді бізнесмену, Степану Івахіву і його партнеру по бізнесу, нині теж народному депутату України, Ігору Єремеєву. Це насамперед завдяки їм відбувалися фестивалі «На хвилях Світязя». — Саме цей фестиваль дав дорогу у великий шоу-бізнес Руслані Лижичко, Ані Лорак. Знаю, що володарі гран-прі двох перших фестивалів, які відбувалися у 1996—1997 роках, Михайло Попелюк і Віктор Грибик — уже заслужені артисти, як і Віктор Павлік, який виступав на світязькій сцені, Степан Гіга — сьогодні народний артист України. Та у 2007 році пісенний конкурс не проводився. Невдовзі відродився як студентський фестиваль. Чому так сталося? — Та дуже просто: не стало фінансової підтримки. Тоді обласна рада прийняла рішення, що фестиваль, який був мистецькою візитною карткою Волині, передати Волинському національному університету імені Лесі Українки. Спасибі ректору, професору Ігорю Коцану, що він не відмовився від проекту. Але все ж мушу сказати — це вже не той фестиваль «На хвилях Світязя», який був у минулі роки. — Але не в характері Віталія Іваницького чекати з моря погоди. На Волині були започатковані з вашої ініціативи фестивалі «З любов’ю… до сала», «Обереги єднання» (фестиваль вишитих рушників). — Фестиваль рушників проводиться у травні, на Свято матері. Минулого року до Луцька зі своїми рушниками приїжджали не тільки з інших областей України, а й з Канади, Німеччини, Польщі, Португалії, Білорусі. Приємно, що свято занесено у Книгу рекордів України. На фестивалі «З любов’ю… до сала» Михайло Куденько з Ковельщини встановив рекорд, який не лише занесений у Книгу рекордів України. Його ще й подали до Книги Гіннесса. Як режисер, у різних областях, навіть країнах, ставив яскраві дійства. А з 2008 року викладаю у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки в Інституті соціальних наук на кафедрі культурології і менеджменту. У вільний час ще й вірші пишу. — На своєму ювілеї ви презентували збірку «Я бачу світ душею режисера». Один із віршів має назву «Поетом треба народитись». А ще там є такі рядки: «Я не поет, я — режисер»… — Це можу повторити: я не поет, а режисер. Фахівці, певно, знайдуть у моїх віршах огріхи. Та мене втішає, що пишу вірші від душі, що вони покладені на музику. Хочу, щоб люди дізналися про мене ще з такого боку. — Знаю, що видання книг дороговартісне. Невже вам пішло назустріч видавництво? — Збірка не побачила б світ, якби не підтримка меценатів Степана Івахіва та Леоніда Джулінського. Я дуже вдячний цим людям, що фінансово допомогли мені, щоб збірка віршів «Я бачу світ душею режисера» була видрукувана. — У збірці є вірш «Повір у себе!». А там такі рядки: «Як йдеш вперед, — не дивишся назад, На недругів, що заздрять всьому». Тож ідіть вперед, нехай вас радують нові проекти, нові режисерські знахідки. — Дякую за добрі побажання.
