Його назвали столітником через те, що у домашніх умовах цвіте вкрай рідко, як пожартувала одна моя знайома, «раз у ніколи»...
Його назвали столітником через те, що у домашніх умовах цвіте вкрай рідко, як пожартувала одна моя знайома, «раз у ніколи». Втім, це таки перебільшення, бо любителі кімнатних квітів бодай раз у житті бачили, як цвіте алое, оте саме, яким прихильники народної медицини пропонують лікувати цілу низку хвороб
Валентина ШТИНЬКО
ЯК КВІТКА РОЗДІЛИЛА БІЛЬ Нещодавно і я мала нагоду побачити цвіт столітника. В одному із попередніх випусків «Квіткової підкови» під рубрикою «Адреса, підказана читачами» ми опублікували коротку замітку «Відрядження у… сусідній двір». Він знаходиться на проспекті Волі в Луцьку, зовсім поряд із редакцією, як підказав наш читач. Але мій телефонний співрозмовник знав лише те, що жінку, яка виплекала у цьому звичайному міському дворі стільки квітів, звати Соня, і живе вона на першому поверсі багатоповерхівки. З такими координатами розшукати її нам тоді не вдалося. На щастя, Софія Пилипівна, прочитавши газету, відгукнулася сама і навіть запросила мене в гості, «як зацвіте алое». Сто літ, зрозуміло, чекати мені не довелося, бо на той час вазон уже випустив квітконоса, на якому незабаром з’явилося оригінальне суцвіття. І ось нарешті я у затишній квартирі Сиротюків. За вікном зимовий надвечірок, біле безмежжя снігів, а на підвіконні, серед буяння пеларгоній — велетенське, у ріст господині, алое деревовидне (а. arborescens), увінчане вже відцвітаючою китицею, оскільки через відрядження та інші справи у гості я трішки припізнилася. — У чоловіка був хронічний бронхіт, вилікувати який медикаментозно ніяк не вдавалося, і тоді ми вирішили спробувати народні методи, зокрема, алое з медом, — розповідала Софія Пилипівна. — Його велику гілку принесла чоловікова сестра. Листя я пустила на ліки, а вершечок пошкодувала, посадила у горщик. Він прийнявся і ріс, але за десять літ не цвів ні разу. А три роки тому трапилася прикра пригода, ми потрапили в автоаварію. У мене були пошкоджені ноги, три місяці я лежала і не знала, чи доведеться ще колись піднятися. Увесь цей період у мене перед очима на вікні було алое. Мені здається, що за цей час я його полюбила, а він — мене, бо одного разу помітила, що вазон випустив якусь стрілку, а через місяць — ще одну. Ось так вперше порадував мене цвітінням. Відтоді зацвітає щороку, наприкінці листопада — у грудні… Я слухала жінку й, здається, зрозуміла причини такої поведінки примхливої рослини. Вона пережила стрес! Не буду вдаватися у містику і розповідати про те, що наші улюблені рослини, які співіснують поряд із нами, дивним чином реагують на наше самопочуття і ставлення до них. Переконана: уважні квітникарі пригадають десятки неймовірних, проте цілком очевидних історій, пов’язаних із взаєминами людей і рослин. А для скептиків маю елементарно просте пояснення. Після аварії, в яку потрапило подружжя, якийсь час їм було не до вазонів, і цілком ймовірно, що саме тривала відсутність поливу після ретельного догляду й спричинила отой стрес, який викликав у алое бажання чіплятися за життя, зацвісти, дати насіння… Звісно, я поцікавилася й тим, чи виконала рослина свою лікувальну функцію? І тут уже до розмови приєднався Іван Борисович. — Алое з медом пив кілька років, але остаточно вилікував свій бронхіт… листям бузку. Десять грамів сухого листя заливав 200 грамами кип’ятку і настоював 8 годин у термосі. Пив по столовій ложці тричі на день і за п’ять днів кашель пройшов. Цей рецепт чоловік вичитав у популярному виданні «Доктор на дому». Від травників мені доводилося чути, що звичайний бузок помічний від багатьох хвороб, зокрема, настояні на горілці пахучі квіти лікують ревматизм, відкладення солей у суглобах, п’яточні шпори, головні болі, сприяють заживленню ран. А ось про лікування кашлю листям почула вперше.
САМІ СОБОЮ РОСТУТЬ ХІБА ЩО БУДЯК ЧИ КРОПИВА… Якось непомітно від хвороб та квітів розмова перекинулася й на інші теми, і незабаром я довідалася, що цьогоріч виповниться 60 літ, як черкащанин Іван Борисович і волинянка Софія Пилипівна живуть у парі, що вони вже прабабуся і прадідусь. Син — у Луцьку, донька — у Ковелі, внучки — у Києві… — Життя проминуло, як одна мить, — зітхнув господар. — На Волинь я приїхав у 1952-му з фанерним чемоданчиком, після закінчення Тальнівського агрономічного технікуму. Одразу ж вступив до Уманського сільськогосподарського інституту на заочний. Направлення отримав у Турійський район. А Софія звідти родом, отак і зустрілися, вже копу літ разом нажали. Сімнадцять років працювали у Ковельському районі, а з 1976 року — в Луцьку. Свого часу був начальником управління сільського господарства облвиконкому. Про те, як працював Іван Сиротюк у нашому краї, красномовно свідчать його нагороди — три ордени Трудового Червоного Прапора та орден «Знак Пошани». І хоч Волинь давно стала для Івана Борисовича рідною, думками й серцем лине у свою Вікторівку, що в Маньківському районі на Черкащині. Якось не втримався, поїхав і від побаченого дотепер не може вгамувати душевного болю. На батьківському обійсті, де виростало їх четверо, нічого нема, пустка, хата поруйнована, все поросло бур’янищами, а колись же були квіти на все село… Пригадалася й сусідка, яка у той страшний голод у 33-му з’їла свого чоловіка і двох дітей. Бодай і не згадувати…
А В СПОГАДАХ СОФІЇ ПИЛИПІВНИ — ШКОЛА І ЇЇ УЧНІ Адже вона за фахом учитель-мовник, випускниця Луцького педінституту, свого часу вчителювала і в Луцькій ЗОШ № 7. І хоч давно вже на заслуженому відпочинку, намагається тримати себе у професійному тонусі. Читає, а коли по радіо був всеукраїнський диктант до Дня української писемності та мови, також взяла у ньому участь і залишилася задоволена результатами. Коли Софія Пилипівна почала садити у дворі їхньої багатоповерхівки квіти, чоловік спочатку поставився до цього скептично. Зроду ж тут нічого не росло. Та, зрештою, побачивши перші результати, почав допомагати. Адже у літню спеку без поливу рослини навряд чи вижили б. А ще з огляду на свою колишню професію, взяв на себе обов’язки постачальника насіння та саджанців. Тепер разом переживають і прикрощі від байдужих до краси містян. От гуляє мама з дитиною, малюк рве квіти й кидає собі під ноги. А матуся робить вигляд, що не помічає. На зауваження огризається: «А хіба то ваше?». Ось чолов’яга вигулює величезну вівчарку, яка норовить справити собачу нужду прямо посеред клумби. І чоловіка це не бентежить. Такому й сказати щось страшно, бо у відповідь таке почуєш! Здавалося б, прописна істина: самі собою можуть вирости хіба що будяк чи кропива. Якщо ж у вашому дворі з’явилися квіти, значить хтось для цього доклав зусиль, старання, праці, творячи затишок для всіх. От тільки, щоб збагнути це, треба мати серце, чутливе до краси, сповнене любові до людей, як в Івана Борисовича й Софії Пилипівни Сиротюків, у яких навіть примхливий столітник цвіте не раз на віку, а щороку.
На фото: Ось так цвіте алое у Софії Пилипівни та Івана Борисовича Сиротюків.
