Якось я працювала над моновиставою «Вогонь моїх пісень» за творчістю Лесі Українки, довго шукала драматургічний стержень, на який можна було нанизати сюжет, котрий був би зрозумілим кожному. І не здогадувалась, що таїна відкриється зненацька…
Якось я працювала над моновиставою «Вогонь моїх пісень» за творчістю Лесі Українки, довго шукала драматургічний стержень, на який можна було нанизати сюжет, котрий був би зрозумілим кожному. І не здогадувалась, що таїна відкриється зненацька…
Галина КАЖАН, заслужена артистка України
Мій чоловік, Анатолій Миколайович Кажан, на той час був директором Волинського краєзнавчого музею, слухаючи моє бурмотіння, раптом мовив: «А знаєш, у фондах нашого музею є листи Сергія Мержинського до Віри Тучапської і їхня цінність в тому, що написані вони рукою Лесі Українки». З дозволу Наталії Юхимівни Пушкар мені пощастило ознайомитись з цими текстами. Пані Наталя зрозуміла мій напівбожевільний стан і навіть зробила неоціненний дарунок — фотокопію одного з листів. Досі бережу її як щось сокровенне, бо саме ці листи стали поштовхом до створення наступної моновистави за епістолярною спадщиною великої Українки «Та вір мені, що я тебе любила…» («Одержима»). Ця вистава була прелюдією до драматичної поеми, написаної в ніч на Водохреще 1901 року біля тяжко хворого друга. Зрозуміла, як не просто було їй чути слова, повні ніжних почуттів до іншої жінки, і не просто чути, а й викладати їх на папір своєю рукою. Яку мужність треба було мати?! Яку мудрість?! Щоб так розуміти і шанувати почуття інших! Ось саме тому я донині кожен її рядок сприймаю на почуттєвому рівні. Більше того, я переконана, що над усе у своєму житті вона боялася: «Угледіти в коханні над чолом строкату шапку блазня або пляму», бо Любов — «Божая іскра — то тяжке прокляття. Дикий і лютий пожар. Вогнища того не може людина ні запалить, ні вгасить. В кого запала хоч іскра єдина — вік її буде носить». Її безмежна любов до людей давала право стверджувати (з листа до Михайла Драгоманова): «Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової освіти, як-от наші. Але я думаю, що наші люди з натури дуже розумні, бо їх навіть наші волинські школи не можуть зробити дурнями, хоча для сього немало прикладається роботи». Те ж читаємо в листі з Колодяжного до Михайла Павлика: «Мені ніде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ж тут, окрім писання, є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі». Смію ствердити, що навіть ідейні переконання вона проявляла на почуттєвому рівні і доказом цього є лист до Йосипа Маковея: «Чим міцніше переконання, тим більше воно залежить від почуттів… думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні, поки живе господар тієї хати». Цей лист немов попереджав, що не кожен має право зазирати за фіранку особистого життя видатної людини. Це і спокуса, і аморальний вчинок виволікати на світло денне тексти, які не були призначені ні для сторонніх вух, ні для сторонніх очей. Але епістолярії як ніяка інша література вчать нас шляхетності в почуттях. У час розгулу безчестя і порноцінностей листи Лесі Українки — ковток святої води серед каламуті і болотяного смороду тваринних інстинктів. «Я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без усього іншого. Моя любов більш активної, ніж пасивної натури, я не буду вам писати різних фраз про се, а тільки докажу (і, може, хутко) іншим способом», — зізнається в листі до дядька Михайла Драгоманова. У листі до Ольги Косач-Кривинюк ділиться із сестрою найпотаємнішим і стверджує, що «життя кожної людини складається з моментів, часто суперечливих між собою. Невиразне становисько завжди мучить, коли воно надто довго триває. Повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути, її навіть не варто вимагати, бо гармонія не в ідентичності. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить». Те, що «ніколи не буває пізно зазнати страждань», переконує нас стражданням Оргії і неминуче волає до нащадків визволяти свої почуття, давати їм духовну свободу, інакше «рабський дух краси найвищої збагнуть не може!». Нині мені набагато легше зіграти Лесину зболену душу, ніж писати про це на папері. Коли серце болить, то часто слів бракне, щоб передати той біль.
