КОБЗАРІВНА ГОРОХІВСЬКОГО «КОБЗАРИКА»

Коли довше спостерігати за її реакцією на звуки, може видатися — ця жінка народилася з музики і чарівливого говору струн, що лише їм властивою силою то наповнюють душу ностальгійним щемом, то випоюють радістю і надихають такою снагою, перед якою падають всі перепони...

Петро БОЯРЧУК

А з боку глянути — все виглядає буденно і просто: вийшла на сцену, легенько повела рукою в бік того очікування, яким зустріли десятки очей згуртованих і навчених нею юних музик та співаків, немов душею й тілом ураз подалася до них і зал завмер, наче пірнув у глибочінь доти приспаних кимось емоцій, що раптом оживають у серцях кожного. Втім, звуки струн і пісенні мелодії з раннього дитинства ідуть у її житті поряд. Любила співати і трохи грала на гітарі її мама Марія Дмитрівна, любив співати і її батько Семен Андрійович Шуляк. У прилеглому до Горохова селі Скобелка обоє належали до нечисленного кола молодої еліти, яку гуртувала тодішня «Просвіта». Маючи в собі іскру Божу, вхожі до того кола хлопці та дівчата самі тяглися душами до української мови та співаної української поезії, що від них усіма способами відвертали місцеву людність як не російська, то польська влади. Саме українській пісні, що нерідко звучала лише в серцях (бо вголос, було, не заспіваєш), але попри все допомагала долати нездоланні, здавалося, труднощі, і завдячували Марія та Семен тим, що вижили у німецькій неволі, куди у 1942 році запроторили їх гітлерівські окупанти. А, напевно, ще й тим, що повернулися в Україну, де шляхи їхні, куди не клала їх доля, урешті зійшлися в одне.
Народжена в їхньому шлюбі горохівчанка Любов Мосієвич про ці подробиці знає найбільше з розповідей своєї мами. Марії Дмитрівні іде вже 91–й рік, а вона й тепер не байдужа ні до української пісні, ні до української співаної поезії, яку віддавна у нас називають кобзарством і яка за походженням сягає аж ген у часи «віщого Бояна» та згаданого у Галицько–Волинському літописі від 1240 року співця Митуса. Не маючи вже снаги співати, Марія Дмитрівна переказала недавно своїй дочці віршовані рядки пісні, яка запам’яталася їй із власної юності мудрим материнським повчанням, а Люба поклала їх на музику. Відтак мамина «Повчальна» зазвучала з новою силою. Цього разу — не в сільській хаті у Скобелці 30–х років ХХ століття, а зі сцени районного дому «Просвіта» в Горохові, де проходив звітний концерт створеного Любов’ю Семенівною гурту–студії «Кобзарик». Присвячений черговій річниці від дня народження Тараса Шевченка, він водночас приурочувався і 20–річчю самого гурту, і 40–річчю творчої діяльності його керівника. Здавалося ж — усе так просто! Вийшла на сцену, легенько повела рукою в бік своїх студійців, якось водночас подалася всім тілом їм назустріч і наче не було ні тих сорока літ, ні тих двадцяти, а лише пісня та чарівлива мова бандури. «А мою «Повчальну» співали?» — перепитувала потім доньку Марія Дмитрівна. «Співали, мамо, співали, — сказала у відповідь. — І люди в залі аплодували вашій «Повчальній» стоячи».
Говорила про те, що було на концерті, а в думках перебирала, наче пальцями струни бандури, власні літа і вже сама не могла збагнути, чи то пісні люди аплодували, а чи її особистим переживанням. Коли у дитинстві тато з мамою послали вчитися ще й до музичної школи, що відкрилася тоді в Горохові, ні над яким вибором не задумувалась. Є місце в класі бандури, то й добре. Чарівливе звучання струн подобалося завжди. А потім прийшло розуміння того, що бандура — не лише музичний інструмент. І кобзарі — не тільки музики, серед яких є виконавці, є імпровізатори, а є і творці нового. Не випадково, почувши про нищівну поразку під Жовтими Водами, якої завдали польським військам козаки Богдана Хмельницького, король Речі Посполитої, гласить легенда, повелів «кобзарів вирубувати в пень». Були носіями слова, яке, покладене на музику і зодягнуте в пісню, проникало до найпотаємніших куточків людських душ, наповнюючи їх вірою, додаючи сили ослабленим, а сильних перетворюючи на нездоланних. І були джерелом часто небезпечної для влади інформації, через що на початку 30-х років минулого століття, коли совєтська влада під виглядом боротьби з «буржуазним» націоналізмом заповзялася на Лівобережній Україні раз і назавжди зламати український волелюбний дух — усіх кобзарів скликали начебто на якийсь форум до Харкова і знищили. Кобзарство мусило виростати наново, наче парость із кореня нещадно зрубаного дерева. По-справжньому Люба Шуляк збагнула велич бандури і її історичне значення в житті українського народу завдяки прекрасному педагогові Раїсі Петрівні Гіщишиній, у якої вчилася, продовжуючи музичну освіту в Луцькому культосвітньому училищі. Розуміння тої величі і передавала вже своїм вихованцям, навчаючи їх упродовж ряду літ грі на бандурі у музичній студії при середній загальноосвітній школі в селищі Мар’янівка, хоч попервах у тій студії і бандура була одна–єдина — власна, придбана за гроші тата й мами бандура керівника студії.
Після розпаду СРСР стало зрозуміло — молодій Українській державі, населення якої доти наполегливо привчали, що «мой адрес — не дом и не улица», украй потрібне українське патріотичне виховання. І 1993 року в Горохівському осередку Конгресу українських націоналістів, який тоді очолював її чоловік викладач сільськогосподарського коледжу Олег Мосієвич, задумали створити дитячий гурт-студію, де не тільки би діти вчилися грі на бандурі та співу під мелодійний передзвін її струн, а виховували насамперед у собі й розвивали в інших любов до традиційно українського, народного, до того, що прийшло до нас крізь віки і лихоліття. Нарекли гурт «Кобзариком». Здавалося б, це зовсім просто — зібрати охочих до співу хлопчиків та дівчаток, навчити їх потрібних слів, комусь дати до рук бандуру… Але то був початок 90-х, в усьому ще відчувалися совєтські штампи і завжди знаходився хтось такий (знаю це з власного журналістського досвіду), хто все вимірював колишніми мірками і повсякчас був ладен бачити в тобі того ж «ворога українського народу». Через це теж треба було пройти. Як і через постійне безгрошів’я. Аби не підтримка директора тоді найпотужнішої серед підприємств району будівельної фірми «Енергія» Ігоря Матвіїва та не добродійна допомога канадського українця Мар’яна Штики, не участь у роботі «Кобзарика» рідного брата Люби Семенівни Петра та її доньок Олени, Алли й Оксани, котрі виростали у складі гурту, аби не постійна чоловікова допомога, «Кобзарик» не встояв би. Але не тільки вистояв у тих скрутах, а й утвердився, і виборов звання зразкового самодіяльного дитячого гурту–студії. Упродовж останніх років працює він, так офіційно вважається, при районному домі «Просвіта», хоч існує, як і колись, головним чином за добродійної фінансової підтримки горохівчан та усе того ж пана Мар’яна з Канади, а отже і виростає з їхньої любові до української пісні і поколіннями збереженої для нас української історії.
Cьогодні на рахунку «Кобзарика» — десятки концертів. Це і виступи біля Тарасової могили в Каневі, поїздка до Польщі, записані компакт-диски «Вірте в Україну» і «Кобзар — то наш Тарас Шевченко, а ми — його кобзарики». Упродовж двадцяти літ через студію пройшло близько двох сотень школярів із Горохова, Мар’янівки та деяких поближніх сіл, котрі, як Галина Маткевич, Мар’яна Ковтун та Лариса Храновська, тепер привели сюди на навчання своїх вже дітей. А бандуристка Христина Губська, яка теж займалася колись у «Кобзарику» і називає себе його «випускником», ще й дотепер не розриває із ним стосунків, говорячи про студію, сказала, що найбільший вплив на утвердження її патріотичних почуттів, як і формування світогляду та поглиблення знань, справили саме її заняття. Про визнання колективу в колі бандуристів України говорить те, що привітав «Кобзарика» та його керівника пані Любов Мосієвич, котру хтось назвав у Горохові кобзарівною, голова Національної спілки кобзарів України Володимир Єсипок. Заради цього він приїздив сюди із Києва.
...Коли довше спостерігати за реакцією на звуки Любові Мосієвич, може видатися — ця жінка народилася з музики і чарівливого говору струн, що лише їм властивою силою то наповнюють душу ностальгійним щемом, то випоюють радістю і надихають такою снагою, перед якою падають всі перепони. n

На фото: Звучить улюблена пісня. У центрі — Любов Мосієвич.