— Ви часом не Володимир Андреєв?
— Андреєв... А в чому справа? — здивувався Володимир й раптом помітив, як у незнайомця з правого рукава куртки виткнулося два стволи, немов два гадючих жала...
БОРОТЬБА БЕЗ ПРАВИЛ Луцький підприємець Володимир Андреєв того осіннього вечора повернувся з ділової поїздки. По дорозі підвіз знайому жінку Тетяну. Він поставив свою темно-зелену іномарку на автостоянку біля готелю «Лучеськ» й запросив до себе додому знайому відзначити його вдалу поїздку. Жив неподалік, на вулиці Рівненській. Дорогою вони купили буханець хліба й незабаром уже були біля будинку, де проживав Володимир. Коли підійшли до під’їзду, побачили, що там стоїть чоловік років двадцяти п’яти, вище середнього зросту й міцної статури. Вдягнутий у коричневу куртку й чорну в’язану шапку, через плече сумка. В зубах тримав цигарку. — Чи не дасте мені закурити? — несподівано запитав незнайомець. Володимир зупинився, лапнув себе по кишенях. — Немає в мене цигарок, — пояснив, а потім кинув: — А в роті у тебе хіба не цигарка? Незнайомець цигарку виплюнув, провів очима Тетяну, котра з хлібом в руках зайшла у під’їзд, не чекаючи, доки чоловіки закінчать розмову, а потім запитав: — Ви часом не Володимир Андреєв? — Андреєв... А в чому справа? — здивувався Володимир й раптом помітив, як у незнайомця з правого рукава куртки виткнулося два стволи, немов два гадючих жала. Тільки тепер підприємець зрозумів, що перед ним бандит, а попросив цигарку, аби затримати його на якусь хвилину. Андреєв вхопив його за руку й різко відвів стволи вбік. Правда, той уже встиг витягнути зброю з рукава. Це виявився обріз двоствольної мисливської рушниці. Володимир обхопив бандита обома руками ззаду й намагався не дати йому спрямувати на себе обріз. Незнайомець рвався щосили, але Андреєв виявився також чоловіком не із слабосилих. Під час боротьби він заштовхав бандита в під’їзд й вдарив кілька разів головою в стіну. Певне, товста в’язана шапка пом’якшила удари, бо той знову почав вириватися. Тетяна, котра вже піднялася на другий поверх, не дочекавшись Володимира, почала спускатися сходами, аби довідатися, про що так довго розмовляють чоловіки. Вона побачила, що Володимир обхопив ззаду чоловіка й тримає, а той щосили виривається. В руках у незнайомця якась коротка рушниця, схожа на старовинний пістолет. Врешті-решт, незнайомцю вдалося повернути ствол назад й натиснути на зведений гачок. Пролунав постріл. Біля брови у підприємця з’явилася кров. Бандит повернув обріз до живота Андреєва й знову вистрілив. Різкий біль пронизав нутрощі Володимира, але поранений продовжував тримати нападника. Тетяна почала кричати, кликати когось на допомогу, але ніхто не зважився вийти. Певне, хтось із сусідів потелефонував у міліцію й через кілька хвилин на подвір’ї зупинилась автомашина. Злочинець, зрозумівши, що приїхала міліція, кинув у під’їзді обріз, свою сумку, вирвався із рук знесиленого підприємця, який стікав кров’ю, й намагався втекти. Бандита затримали й вдягнули йому наручники, потім викликали «швидку допомогу». Пораненого відправили в лікарню, а незнайомця повезли в Луцький міський відділ внутрішніх справ. Злочинцем виявився Юрій Кунц. Повернувшись з армії, він жодного дня ніде не працював, хоча має спеціальність муляра-монтажника, яку здобув у луцькому профтехучилищі. У його спортивній сумці знайшли ще два патрони до обрізу, кухонний ніж, чорні рукавиці. — Де ви взяли обріз? — поцікавились у міському відділі. Кунц розповів, що влітку рибалив на одному з волинських озер. Там сидів з вудочкою дідок. Розговорились й той похвалився, що вдома має двоствольну мисливську рушницю, але на полювання вже не ходить, бо надто старий. Юрій попросив продати рушницю йому. Дід погодився, віддав за сто гривень. Кунц переробив її на обріз, зберігав у підвалі свого будинку на вулиці Наливайка. — Навіщо вам потрібний був обріз? — Для самооборони. — Від кого? — Не знаю, від кого, але все може трапитись... БАНДИТ У ЧОРНИХ РУКАВИЦЯХ Розповідь про діда-рибалку була плутаною і непослідовною. Кунц не міг конкретно вказати, де саме ловив рибу, по-різному описував вигляд старого та місцевість, де сидів з вудочкою, було чимало інших неточностей та розбіжностей. Слідчий зрозумів, що підсудний говорить неправду. Під час наступного допиту Кунц підкинув іншу версію про те, звідки в нього обріз. — Я ніде не працюю, бо кілька років тому під час бійки отримав важку черепно-мозкову травму, яку досить довго лікував, — розповідав Юрій. — Щоб мати якісь гроші, почав їздити в Одесу й привозив звідти насіння. У Луцьку підсмажував його й продавав дорожче. Одного дня до мене на одеському ринку підійшло двоє хлопців й запропонували купити обріз. Просили за нього недорого, і я купив. — І все ж таки навіщо ви його купували? — Мені потрібні були гроші. Я довідався, що в Луцьку на вулиці Рівненській проживає багатий підприємець Володимир Андреєв, котрий навіть купив приміщення недобудованого м’ясокомбінату. Крім того, мені сказали, що він майже завжди має при собі чималі гроші, їздить іномаркою. Вирішив його пограбувати. Вважав, що під прицілом двостволки віддасть мені всі гроші, які має... Чим все закінчилось, ви знаєте. Через деякий час, певне, добре обдумавши все, що наговорив слідчому, Кунц зрозумів: пограбування та ще й з вогнепальною зброєю — злочин надто важкий, тому висунув ще одну версію. — У жовтні я зайшов у бар «Калина», щоб випити горілки, — під час чергового допиту почав розповідати Кунц слідчому. — До мене підсів незнайомий чоловік, пригостив спиртним й, коли випили, несподівано запропонував покарати одного місцевого підприємця... Кунц одразу згодився, бо той мав йому за цю послугу дати триста п’ятдесят доларів. Чоловік назвав прізвище підприємця — Володимир Андреєв, повідомив його адресу. Як покарати, не говорив. Одразу дав Юрію сто доларів, решту пообіцяв вручити після виконання завдання. А ще сказав, що зуб на Андреєва має не він, а одна бізнесменка за те, що він втручається в її справи. Вона, мовляв, і долари дала. До злочинної операції Кунц почав готуватися. Кілька разів побував біля будинку, де проживав підприємець, прослідкував, коли той їде на роботу й повертається додому. Потім витяг з підвала обріз, вклав в обидва стволи по патрону. Ще два, про запас, кинув у спортивну сумку. Туди ж поклав на всякий випадок кухонний ніж, чорні рукавиці, запасну куртку, аби при потребі можна було швидко перевдягнутись. Коли стемніло, поїхав до знайомого будинку. Біля під’їзду витяг із сумки обріз, запхав його у правий рукав куртки й почав чекати підприємця. Тут же, біля під’їзду, випив для хоробрості чвертку горілки, яку купив заздалегідь. Через кілька хвилин помітив чоловіка й жінку, котрі наближалися до під’їзду... — Стріляти в Андреєва я не мав наміру, — переконував злочинець слідчого. — Хотів його обрізом налякати, забрати гроші, потім розвернути до стіни будинку й кілька разів вдарити прикладом. Ото й усе... Але той першим кинувся на мене. Щоб вирватися, я мусив стріляти, хоча й не бачив куди. Кунц влучив чоловіку в голову й живіт, завдавши два важких поранення. Андреєв помер би на місці злочину, у під’їзді, якби лікарі вчасно не надали йому кваліфіковану допомогу, не прооперували... За скоєння важкого злочину, замах на вбивство, Луцький міський місцевий суд позбавив Юрія Кунца на сім років волі. З нього буде стягнуто, крім того, на користь потерпілого понад двадцять тисяч матеріальних і моральних збитків. Апеля-ційний суд області залишив вирок без зміни. Як би Кунц не доводив, ніби те, що сталося — просто випадок, факти говорять про інше. Двадцятип’ятирічний чоловік свідомо готувався стати грабіжником, інакше не купував би й не носив із собою мисливський обріз, патрони, ніж, чорні рукавиці. Випадком можна назвати лише те, що хотів пограбувати саме Андреєва, а не когось іншого. Якби «операція» вдалася, шукав би чергову жертву... Віктор ОСТАПУК. Володимир КАЛИТЕНКО.
