В ікторія Пилипівна Дмитренко (на фото) ― одна із тих наших читачок, які першими тепло і щиро відгукнулися на появу в газеті «Квіткової підкови»...
В ікторія Пилипівна Дмитренко (на фото) ― одна із тих наших читачок, які першими тепло і щиро відгукнулися на появу в газеті «Квіткової підкови». І хоч нелегко носити за плечима вісім десятків літ, вона особисто прийшла у редакцію, аби запропонувати й власні ідеї щодо творення сторінки (один із квіткових гороскопів був опублікований), розповіла про своїх залюблених у барвисту красу сусідів по дачі, а заодно ― і про своє давнє захоплення квітами і композиціями з них. Пригадала, що колись навіть портрети Леніна довелося витворити. За фахом жінка ― педагог, викладала хімію, біологію в школах та колишньому Луцькому профтехучилищі № 6, нині давно вже на заслуженому відпочинку. Цими днями мені довелося побувати в гостях у Вікторії Пилипівни, запросила подивитися, як гарно, довершено виглядає композиція із сансев’єри та аспарагуса пірчастого (на фото зліва) . В одному горщику їм не лише не тісно, рослини ніби доповнюють витончену красу й життєву силу один одного
Валентина ХМЕЛЬОВСЬКА
Того дня лютувала справжня зимова хвища, примушуючи забути, що на календарі вже друга декада березня, а на підвіконні у Вікторії Пилипівни зовсім по-весняному зеленіла густа щетина розсади овочів і квітів. Двійко найсміливіших чорнобривців уже привітно дивилося із горщиків на світ карими оченятами цвіту. На моє зауваження, чи не зарано висіяла чорнобривці, он же ще скільки снігу довкола, жінка сумно зітхнула: ― Та то я для синочка і чоловіка на могилу... Минуть заморозки і висаджу, ціле літо будуть цвісти. (Уже згодом я довідалася, що син загинув 17-літнім унаслідок нещасного випадку - авт.). А знаєте, у школі була прямокутна клумба, то я чорнобривці висадила такими променями у вигляді сонечка. Звісно, вчителі допомагали, але я подала ідею... Коли Вікторія Пилипівна говорила про квіти, у неї, здавалося, навіть голос теплішав, розгладжувалися на чолі поорані роками борозенки. ― А ви родом звідки? ―поставила традиційне запитання, уже наперед запрограмувавши відповідь: «Із села...». Натомість почула: — Киянка я і мама моя ― киянка, а тато ― із Житомирщини... Далі вислухала сумну сповідь про те, як у 1937-му після невдалих родів втратила маму і братика, як тато, працівник міністерства освіти, змушений був стати директором вечірньої школи, щоб мати змогу виховувати її, 4-річну. Як потім у домі з’явилася мачуха, а батько пішов на фронт. Усього два тижні довелося побути йому в полоні, але цього виявилося достатньо, щоб після війни фронтовикові заборонили жити і працювати у столиці. Тож мусив повернутися ближче до родини, на Житомирщину. Там і минуло її нелегке напівсирітське дитинство у селі з кумедною назвою Висока Піч. На все життя запам’яталися уроки літератури вчителя, якому, як і батькові, заборонили викладати у Житомирі, але сільських дітей своїми розповідями він зворушував до сліз. Відтоді в неї ― любов до поезії, літератури. Інколи учні навіть дивувалися, чому вона біолог, а не філолог? Але доля склалася так, що старшокласницею потрапила на екскурсію у Житомирський технікум садівництва. Доглянутий сад, розмаїття квітів ― усе, що побачила там, вразило. І вона сказала: «Я буду тут вчитися!». Після закінчення технікуму молодого агронома скерували на Волинь, у Ківерцівський район. Не хоче й згадувати, як у єдиних ботиках ходила від села до села по бездоріжжю. А за Хрущова, коли модними стали лозунги «Всім класом ― у трактористи» або ― у доярки, запропонували працювати у школі. Заочно здобула педагогічну освіту й сповна віддавала себе і дітям, і квітам. І нині її життя заповнене квітами. Уже майже не залишилося сил для роботи на дачній ділянці, та все ж із нетерпінням чекає весни. Поки що виплітає химерні візерунки гачком, вишиває. А ще на столі у Вікторії Пилипівни ― 26 томів Еміля Золя. Ось і мене спонукала прочитати «Проступок аббата Муре». У цьому романі такий неймовірно емоційний опис старого саду й покинутого квітника, до якого десятиліттями не торкалася рука людини. Так слово за слово ― народилася ще одна тема: квіти як дійові особи у світовій літературі. Пригадалися й оповідання Купріна «Столітник», і наша Ольга Кобилянська із її «У неділю рано зілля копала», і фіалка із роману Віктора Гюго «Рюі Блаз», і «Чорний тюльпан» Олександра Дюма, і ще багато чого цікавого. До нашої розмови про квіти дослухалися розквітлі чорнобривці.
До речі. Селекціонери вивели 5 найкрасивіших сортів чорнобривців, які у спеціальній літературі називають ще тагетес: Гельбер Штайн, Гольдліхт, Гольд Бол, Оранжфламме, Гольд Доллар. Пошукайте насіння у квіткових магазинах. Можна просто висіяти чорнобривці рядочком. А можна, підібравши сорти різної висоти (високорослі, середньорослі, низькорослі) і різної кольорової гами (жовті, оранжеві, червоні, коричневі, білі), створити неповторні композиції. Адже чорнобривці, висаджені весною вже квітуючими, продовжуватимуть радувати вас до осені. У догляді вони зовсім невибагливі, не вимагають регулярного поливу і підживлення. Іноді висаджені у відкритий грунт рослини набувають бордового або лілового відтінків. Так листя реагує на яскраве сонячне світло. Зазвичай через деякий час розсада адаптовується до нових умов. Якщо хочете, щоб ваша композиція із чорнобривців завжди виглядала охайно і привабливо, не забувайте зривати відцвілі суцвіття.
