«НЕ МАТЮКАТИСЯ — ЩЕ НЕ ОЗНАЧАЄ БУТИ КУЛЬТУРНОЮ ЛЮДИНОЮ»

У Луцьку побував тележурналіст і письменник Микола Вересень, справжнє ім’я — Микола Ситник (на фото). Сюди він приїхав на гастролі із постановкою п’єси Леся Подерв’янського «Павлік Морозов», де зіграв генерала Власова — «фашистського перевертня і таємного агента». Микола Вересень — ведучий популярного колись телешоу «Табу», що після майже 15-річної перерви вийшло в оновленому форматі на каналі «1+1», але в ефірі пройшло всього 7 випусків

Ярослава ТИМОЩУК

— Пане Миколо, для чого було потрібне ваше короткочасне повернення на телебачення? Чому оновлена передача «Табу» протрималася в ефірі лише кілька випусків?
— Я ніколи не займаюся не своєю справою. Мене довго вмовляли повернутися на телебачення, я ретельно обміркував все і зрештою погодився, розраховуючи, що говоритиму те, що вважатиму за потрібне. Та після підписання контракту виявилося, що для передачі потрібна «голова, яка говорить», а не мій досвід та знання. У розмові із генеральним директором каналу Олександром Ткаченком я заявив, що не буду більше працювати у такому форматі. Хоча не проти подальшої співпраці з каналом на якійсь іншій платформі, якщо зірки так розташуються. Мені самому не подобаються ці останні передачі із моєю участю, але можу виправдатися хіба тим, що там мене дуже мало. У перших трьох програмах є буквально 6 хвилин моєї роботи, а в останніх — взагалі нема. Навіть тексти, які я озвучував, сам собі не мав права писати. Але це вже перегорнута сторінка. Не можна жити минулим, воно гальмує подальший розвиток. Попереду буде щось нове і цікавіше.
— Творчості Леся Подерв’янського, у спектаклі якого ви граєте, притаманна «нецензурна» лексика. Як ви до цього ставитеся?
— Дехто стверджує, що культура і матюки — не сумісні. Ця точка зору має право на існування. Але я думаю, це радянський пережиток: вважати себе культурною людиною тільки тому, що не матюкаєшся, і навпаки. Ви проїдьтеся по наших дорогах і переконаєтесь, що їздити по них без матюків неможливо. Американці, наприклад, лаються шалено, але знайдіть хоч одну незаасфальтовану вулицю від Атлантичного до Тихого океанів. 
— Наскільки, по-вашому, реальним є втілення в українському медіапросторі засад суспільного мовлення?
— Думаю, зараз воно не може бути впроваджене через три фактори: фінансування, політичну ситуацію і відсутність порядних авторитетних людей. А лідерів суспільної думки повинне виховати громадянське суспільство, котре ще не розвинулося. Це процес, який може тривати десятки років. Згодом цих моральних авторитетів потрібно буде залучити до системи, яка зветься Наглядовою радою (орган, що збирається раз на кілька місяців для вирішення стратегічних питань). Треба, щоб у функціонування системи не втручалися президент, кабмін, депутати, які плутають свою кишеню з державною. Вони думають, що розпоряджаються бюджетом, не розуміючи, що це внески всіх, а не їхні особисті гроші. І всі ці люди намагатимуться якось впливати на процес, що унеможливлює незалежність мовлення.
— Які тенденції розвитку української журналістики ви можете виокремити?
— У 90–х роках не було сумніву, що Захід — це те, до чого треба прагнути: маємо працювати, як ВВС і New York Times. А зараз, під впливом Росії, європейські цінності почали ставитися під сумнів. Відбуваються маніпуляції із суспільними настроями: мовляв, не все так у тій Америці гладко. Наприклад, виривають із контексту один прикрий випадок, скажімо, смерть усиновленої в Штатах дитини. І в той час замовчується, скільки в Росії померло таких дітей, поки в Америці загинуло троє. Суспільство в розгубленості: навіщо нам той Захід, коли там такі жахи? Або висвітлюють тенденційно те, що французького посадовця впіймали на хабарі. Його за злочин покарають, а у нас про Межигір’я знають усі, але нічого від того не змінюється.
За останніх 10 років я не бачу на Українському телебаченні більш кримінальної і викривальної програми, ніж «Світське життя». У будь-якій цивілізованій країні біля Каті Осадчої стояв би прокурор і заарештовував би чиновника, який, зловживаючи своєю посадою, купує дорогі речі за державний кошт. Катя виконує свою роботу, а чому не реагує прокуратура — я не знаю. Коли батьки за шалені гроші відзначають день народження своєї малої дитини у Франції і розповідають про це на камеру, то чому мовчать правоохоронні органи?
— Ви вірите в краще майбутнє України?
— Вірю в краще майбутнє світу. Намагаюся не обмежувати себе Україною, бо вона — маленька частина Землі. Цінності, які можуть об’єднувати людей, є універсальними для всіх народів. Маємо навчитися бути гарними учнями: засвоювати уроки цивілізації, історії, зокрема європейської. Але допоки говоритимемо про окремий шлях чи особливу національну ідею, нічого не зміниться.