Василь Слапчук першим з волинських письменників став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка
Василь Слапчук першим з волинських письменників став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка
Якийсь час тому про одного з найвидатніших поетів сучасності ірландця Шеймаса Гіні довелося прочитати, що він “приречений отримати Нобелівську премію”. Так, зрештою, невдовзі й сталося. Про те, що наш земляк Василь Слапчук “приречений здобути Шевченківську премію”, в літературних колах заговорили вже після його книжки “Мовчання адресоване мені”, яка стала справжньою сенсацією в мистецькому житті не лише Волині, а й усієї України. Вперше Василь номінувався на найвищу премію в нашій державі минулого року. Після того, як премію здобули інші (поет Василь Герасимюк і прозаїк В’ячеслав Медвідь), був висунутий вдруге. І ось приємна звістка — Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка з багатьох справді гідних претендентів віддав перевагу саме поету з Луцька. Це тим приємніше, що висувала його не національна спілка, академія чи академічний інститут, а обласна наукова бібліотека імені Олени Пчілки. Переважило саме слово поета. Отож, ексклюзивне інтерв’ю для “Волині”, дане відразу після знаменної і для самого Василя Дмитровича, і всієї громадськості області події. — Василю, що для тебе Шевченківська премія — радісна подія, життєвий рубіж, якою, зрештою, була твоя реакція на звістку про рішення Комітету з Національної премії? — Я, мабуть, не дуже емоційна людина, бо якось по-особливому не зрадів. Звичайно, приємно, але якби присудили комусь іншому, особливо не засмучувався б. Дали мені — то й добре. — А як щодо твоєї “приреченості” на премію, про яку говорили й писали? — Ну, не буду приховувати — було таке відчуття, що колись це має статися. Але це не було самоціллю, до якої я прагнув. Я писав, видавав збірки, а оцінювати — то вже справа інших. — Від кого ти вперше дізнався, що премію присудили саме тобі? — Першим зателефонував з Києва Микола Жулинський відразу після засідання комітету. Він сказав, що засідання, обговорення було дуже непростим, були різні думки, дискусія. Але в результаті віддали перевагу моїм книжкам. А наступного дня надійшла телеграма від ще одного академіка, голови комітету Івана Дзюби. Він привітав з рішенням комітету, присудженням премії, повідомив, що вручення її відбудеться 9 березня в Національній опері, куди мене і запрошують. Постараюся поїхати. – Яке значення і місце для тебе особисто, в твоїй творчості мають книжки “Навпроти течії трави” і “Сучок на костурі подорожнього”, за які й присуджена премія імені Шевченка? – У трикнижжі “Навпроти течії трави” справді, як сказано в анотації, поезія чергується з прозою, римований вірш з верлібром. Тут і моє бачення світу, і життєві реалії, які траплялися зі мною, з тими, з ким я спілкувався, нове осмислення того, про що я вже писав. “Афганська” тема тут проходить пунктиром, тема, повернутись до якої виникає в мені час від часу потреба. Думаю, що може вдасться ще щось зробити в прозі, а тут це постає в коротких якихось речах. Приємно, що й ця гірка книжка була відзначена, бо в нашому суспільстві, на мою думку, ця тема не є ще переосмислена ні літературою, ні суспільною думкою. І, мабуть, в мене тому й виникає думка, спонукає час від часу до неї повертатися. А “Сучок на костурі подорожнього” — одна з моїх останніх книг, просто для мене дуже важлива, можливо, важливіша за тематикою, ніж афганські речі, вона — відображення мого душевного, життєвого стану протягом досить тривалого часу. Тоді були в мене певні життєві труднощі, це теж знайшло якесь відображення в змісті, настроях цієї книжки, що відбувалося, філософського осмислення, час у ній мовби розтягається, але то теж тодішній стан моєї душі. Люди її сприймають найскладніше, а для мене вона найближча. Може, то й добре, що одні в ній бачать одне, другі — інше, а члени Шевченківського комітету побачили ще щось по-своєму. – Останнім часом пишуть, що в тебе, як і всякого великого поета, з’явилося чимало послідовників твого стилю і навіть епігонів. Як ти сам до цього ставишся? – Колись Булата Окуджаву запитали, як він ставиться до того, що його відверто наслідують, зокрема от Вероніка Доліна. Він відповів, що, мовляв, не хоче такою поганою справою займатися – критикувати когось, хто йде слідом за ним. То і я не буду докоряти тим, хто йде слідом, намагається щось повторювати. Але хотів би побажати тим, хто мене взявся наслідувати, зокрема, молодим, щоб вони йшли далі, намагалися зробити якийсь свій прорив. Бо я на чомусь зупинюся, чи вже зупинився, але поезію не зупинити, а от повтор, наслідування зупиняє на якомусь рубежі. – Неминуче традиційне запитання — над чим тепер працюєш? – Ви ж знаєте (посміхається), що я про це не люблю розказувати. Але вам признаюся — пишу роман. – Це вже який буде — третій — після “Сліпого дощу”, який недавно вийшов, і “Осені за щокою”, що має вийти? – Ніби третій, а видаватися буде, мабуть, другим. Чомусь у видавництві “Факт” вирішили, що “Осінь за щокою” набагато складніший за попередній, його не варто видавати в серії. Щось мені багато надумалося, написалося минулого року. Новий роман теж складатиметься з трьох частин, трьох повістей, об’єднаних сюжетом і героями. Дві – “Крихти хліба в бороді Конфуція” і “Калюжа пізнання” – вже написані, незабаром мають з’явитися в журналах “Березоль” і “Кур’єр Кривбасу”, а ось третю частину ще треба написати. Перша частина про батька, друга — про його сина, хлопчика, а третя буде — про його маму. – То ж ти, виходить, цілком ідеш за Пушкіним — “лета к суровой прозе клонят”? – Виходить, що так. Може я вже все висловив, що мав, у поезії, може ще повернуся до неї, але зараз є потреба писати саме прозу. – В Україні ти здобув уже всі премії, які може отримати український письменник. Що тепер? Курс на міжнародні, на Нобеля? Для цього, правда, потрібні переклади на іноземні мови. Чи були вони вже, чи були пропозиції? – З перекладами прози простіше. А от з поезією... Мене поки що перекладали шведською і німецькою мовами. Шведською — Сігвард Ліндквіст, доволі відомий поет і перекладач. І от він мені казав — у тебе багато коней у віршах, а в нас на полях одні трактори. У мене кінь — як символ, який був завжди поруч з українцями, а для нього це дивно. І вже переклад інше, ніж оригінал передає. Ліпше було Анні-Галі Горбач перекладати німецькою, бо вона українка, яка там живе. Переклали російською мій цикл “Козакування”. Але поезія — справа небагатьох і в написанні, і в читанні. Перекладами повинні займатися інші люди, про це треба дбати на рівні держави, як дбає Польща, Норвегія, Франція, Чехія, інші країни. Обличчя держави визначається більше культурою, ніж політикою. А наша культура загнана в тил. Нічого ж не робиться, щоб про неї, про тих, хто її творить, знали у світі чи хоча б у Європі. Бо хто прийде до нас і запитає: а що ви тут, хлопці, робите? – Вітаючи тебе з високою відзнакою, тим приємніше зауважити, що здобута вона в боротьбі з серйозними конкурентами... – Так, це були і Микола Воробйов, дуже цікавий поет, Тарас Федюк, президент Асоціації українських письменників, Віра Вовк, на мою думку і не лише на мою, видатна поетеса, яка живе в Бразилії, і ще належно не поцінована, і Михайло Слабошпицький, автор роману-дослідження про великого нашого поета Тодося Осьмачку, й інші. Навіть є якесь почуття вини, що стількох достойних людей я наче позбавив цієї нагороди, принаймні цього року. Але це вибір комітету. Приємно, що Михайло Слабошпицький одним з перших привітав з премією. – До цих численних вітань приєднується і колектив “Волині”. – Спасибі. Тим більше, що я пам’ятаю — моя найперша надрукована добірка була саме у вашій газеті. Інтерв’ю взяв Володимир ЛИС.
