НЕСЛА КУЛЬТУРУ НАВІТЬ НА КАТОРЗІ

«Актриса у вигнанні» – маленьку книжечку під такою назвою надіслав мені брат із міста Сургута Тюменської області. «Поглянь, сестричко, як у нас тут шанують пам’ять про актрису Луцького пересувного театру передвоєнного періоду Ніну Певну (на фото). Сибіряки хотіли, щоб лучани знали про це і відгукнулися. Може, хтось і написав би сюди?»...

Ганна ХАРІВ


Перегрьобноє, як описують автори, – це багатостраждальне селище, побудоване на людських кістках. Серед сотень тисяч вивезених у цей непривітний, прострілюваний колючими вітрами куток Півночі Росії, де не було ні житла, ні мінімальних побутових умов, закинула недоля і Ніну Певну. Якби колись, у дитинстві, малій Ніні Машкевич хтось сказав, яке майбутнє її чекає, висміяла б або обурливо прогнала б цю людину.
Вона була з багатодітної, проте небідної сім’ї. З дитинства гувернантки навчали її світських манер та іноземних мов: німецької, англійської і французької. Згодом опанувала польську, чеську, розуміла угорську. Після гімназії навчалась на Бестужевських курсах. Тут опанувала шитво й вишивку. Рукоділля було серед обов’язкових занять заможних панянок. І не здогадувалася, що колись це порятує її від голодної смерті.
Перший удар долі дівчина отримала після революції. Та, маючи яскраву зовнішність і чудовий голос, пішла в актриси. Потрапила до Ужгородської пересувної трупи товариства «Просвіта», яка на той час гастролювала по всій Європі: Франція, Великобританія, Бельгія, Швейцарія, Угорщина. Антоніна Миколаївна могла і співати, й танцювати у водевілях, і на високій ноті вести драматичні ролі. А ще багато декламувала на сцені мовою тієї країни, де відбувались гастролі.
Керівником трупи, як і товариства «Просвіта», був Микола Певний. Із ним 1923 року Антоніна Машкевич поєднала свою долю. Реєстрація шлюбу відбулася в Ужгороді. Життя складалося якнайкраще: улюблена творча робота, головні ролі в спектаклях, коханий чоловік. Налагоджений побут: власний будинок із садибою, автомобіль.
1927 року родина переїхала до Луцька, де Микола Певний став директором драматичного театру, а Ніна Миколаївна – провідною актрисою. Виступала з однаковою самовіддачею і на великих сценах, адже театр був пересувний, і в дядьківських клунях чи інших, тимчасово пристосованих для вистав, приміщеннях. І скрізь мала успіх та сердечний прийом глядачів.
А на початку 1941–го приїхав за Миколою Певним «чорний ворон», і невдовзі його розстріляли. Далі була її черга. Менше години дали для збору в далеку дорогу. Поспіхом у валізу поклала альбоми з фотографіями із театральних вистав, нитки для вишивання, викройки-лекала ще з Бестужевських курсів, кілька театральних костюмів. В товарняку разом з іншими репресованими довезли її до Омська. Через тиждень потрапила в Колосовський район. Працювала в полі. Оскільки іншого одягу не мала, довелося полоти бур’яни в сценічних костюмах.
Через рік усіх українців, вивезених із західних областей, знову зібрали на березі біля омської пристані і в задушливому трюмі корабля відправили на північ. Здогадувалися про це, бо попри затхле повітря, холод усе дужче проникав і сюди. «Може, те, що відбувається зараз, — то лише жахливий сон?» — не раз запитувала себе Ніна Миколаївна.
2 червня 1942 року доставили в Перегрьобноє. Жителька цих місць Лариса Ширяєва в своїй рукописній книжці «Земляки мимоволі» пише: «Ми жили з нею поряд у селищі, ходили одними вулицями і не здогадувалися, що ця самотня, немолода (у 44 роки? — авт.) жінка з гордовитою осанкою і спокійним мудрим виразом обличчя — знаменита драматична актриса…»
Для своїх знайомих вона співала українські, польські пісні та арії з опер. Особливо любила арії з опери Гуно «Фауст». Все це було за дивовижу для сибірської глушини. Жила вона в малесенькій четвертині барака до самої смерті. Одягалась акуратно, була пунктуальна і цінувала обов’язковість у людях. Як режисер ставила п’єси і танці на сільській сцені, сама допомагала майструвати костюми для виступів.
Також вона шила святковий одяг для декого з поселенців. Вироби її були акуратними, вишуканими, однак дуже ображалась, коли називали її швачкою. За шиття брала небагато — хто скільки дасть. На ці гроші і жила, оскільки зарплатня була мізерна, а північна надбавка «ворогам народу» не передбачалась. Для селища вона значила багато: її запрошували до школи, щоб навчала дівчаток кроїти й вишивати, а сільську молодь — співу, пластики, азам драматургії, щоб і в тому забутому Богом краї люди причастилися культурою і не озвіріли.
На засланні Антоніна Миколаївна пропрацювала 16 років. Як засвідчує копія трудової книжки, перекидали її з обробки риби на посаду касира, потім знову рибкооп, далі — робітниця на виготовленні рибальських сіток, місяць у 1952 році працювала в районному Будинку культури, але звідти сама попросилася на іншу роботу, оскільки учасники самодіяльності дозволяли собі запізнення на репетиції чи й приходили «під градусом». Вона вважала це глибокою образою Культури. І знову, аж до пенсії, 1 березня 1957 року, працювала касиром Перегрьобинської рибодільниці.
Загальний трудовий стаж Антоніни Миколаївни становив 35 років. Але пенсія була надто мізерною. Особливо складно стало під кінець життя, коли мучили недуги, розвинулась катаракта очей, стала сліпнути.
Вона цікавилася театральним життям в Західній Україні. Просила всіх, хто їхав туди, надіслати їй програмки з вистав, шукала серед прізвищ знайомі імена акторів та режисерів. Леліяла мрію повернутися туди. Але перед смертю в лікарні сказала: «Відчуваю, що мені звідси уже не вибратись». Єдине, про що просила, щоб поховали по–людськи. Як видно із фотографії у книжці, заповіт Антоніни Миколаївни сибіряки виконали з честю. Її могила впорядкована. Марія Соколова, яка доглядала за Антоніною Миколаївною до її кончини, у своїх спогадах зазначає, що в її підопічної була сестра, також актриса, і виступали вони в одній трупі в Луцьку. Під час війни вона вийшла заміж і була вагітною, коли її забрали фашисти і повісили. Цю страшну звістку Антоніна Миколаївна отримала вже після війни.
Книжечка закінчується словами: «Все життя Ніни Миколаївни Певної — приклад мужності, стійкості, вірності і всепрощаючої людської доброти. Не знаємо, чи пам’ятають її на батьківщині як актрису, дуже хотілось би, щоб знали і пам’ятали так, як і ми».