Валерій Діброва (на фото) — досить знана в області людина. Директор ТзОВ «П’ятидні», народний депутат 3-го скликання, депутат обласної ради, заслужений працівник сільського господарства України, він по праву користується авторитетом у людей...
Валерій Діброва (на фото) — досить знана в області людина. Директор ТзОВ «П’ятидні», народний депутат 3-го скликання, депутат обласної ради, заслужений працівник сільського господарства України, він по праву користується авторитетом у людей. Нагороджений орденом Пошани, кавалер ордена «За заслуги» 3-го та 2-го ступенів, Почесний громадянин Володимир-Волинського району. Які принципи ставить в основу своєї діяльності, що з вершини прожитих років вважає найголовнішим — про це розмова нашого кореспондента із сьогоднішнім ювіляром.
Алла ЛІСОВА
«БАЧИВ НЕ ЛИШЕ ПИЛЮКУ, А Й ЛАНИ І НЕБО» — На мою думку, вік людини роками не вимірюється, — з таких філософських міркувань розпочав Валерій Григорович. — Роки — це певний відлік, а вік у ширшому розумінні — це стан душі, думки, враження. Коли говоримо конкретно про мої 60 років, то так склалося, що саме вони стали своєрідним рубежем, який визначає зрілий вік чоловіків, коли вони могли перейти, так би мовити, з активного способу життя у більш спокійне. Хоча це дуже умовні грані. Бо впевнений, що копа літ — далеко не межа людських можливостей і їх втілення в життя. — Валерію Григоровичу, судячи з вашої активності як у службовій, так і громадській сферах, зовнішнього вигляду, серйозна дата аж ніяк не переведе вас в інший статус, принаймні найближчим часом. Що цьому допомагає? — Думаю, що найбільше спрацьовує генетика. Мій батько відійшов у інший світ на 85–му році, не маючи жодної зморшки на обличчі. Дід Феодосій із Вінниччини також прожив довго. Тож спосіб життя, напевно, закладений на генному рівні. Тридцять років тому, 19 червня, а здається ніби недавно мене прийняли на роботу заступником голови колгоспу імені 22 з’їзду КПРС, який через два роки очолив. Залишаюся керівником цього господарства й досі. — Та все ж, коли оглянетеся на пройдений шлях, які віхи стали для вас знаковими й визначальними? — Насамперед — дитинство в селі Русів. Тато — завклуб і кіномеханік, мама — вчителька. Тоді сільська інтелігенція була стрижнем сільського буття, центром культурного і освітнього життя. Це надавало й нам, їхнім дітям, певного статусу, який спонукав бути зразком в усьому, самодисциплінуватися. Незважаючи на відстань, згодом школу відвідував в Устилузі, щоб отримати вищий рівень знань. Потім — навчання на інженера-механіка в Львівському сільськогосподарському інституті, яке пам’ятється й досі. А вже згодом — сходження по професійній драбині. Хто б там що не говорив про радянські часи, але в ту пору була досить сильна школа управління. Завдячую тодішньому першому секретареві Володимир-Волинського міськкому партії Ростиславу Чап’юку, який зумів розгледіти в мені професійні та організаторські здібності й порекомендував на посаду заступника начальника управління сільського господарства району. Це було не лише престижно, а й відповідально. На мене поклали серйозні обов’язки, що згодом допомогло у 32–річному віці досить успішно керувати одним із найбільших колгоспів. Із 1256 гектарів земель ми дійшли аж до 13 тисяч, які обробляємо в чотирьох районах області зараз. — Ви — людина з аналітичним способом мислення, але разом з тим досить емоційна й навіть трішки романтична. А чому вибрали сільське господарство — сферу прагматично–приземлену й непросту? У ті часи спрацьовували інші фактори. Була мода на «енергетиків». Тому спочатку вирішив вступати у політехнічний. Та, зрозумівши, що це не моє, через рік передумав. Працював помічником механізатора, механізатором — сподобалося, бо бачив не лише пилюку, а й широкополі лани та голубінь неба. Відчув — це моє покликання.
«ЗУПИНИТИСЯ — ЦЕ НЕ ДЛЯ МЕНЕ» — Валерію Григоровичу, що спонукає вас постійно рости й вдосконалюватися? — Напевно, вдача, нестримне бажання рухатися вперед, розвиватися, зробити більше й краще. А ще коли бачиш, що в тебе виходить, — воно подвоюється. Добре знаю, що кожна нова тисяча гектарів сільгоспугідь потребує технічних, фінансових витрат, більше уваги й турботи. Можна було б зупинитися. Але це не для мене. Буду цим займатися стільки, доки буде сил, енергії, незважаючи на вік. Це вже як азарт — зробити більше і краще. Останніх півтора року, наприклад, розорали 2900 га перелогів, де бур’ян ріс у пояс. У нинішньому році освоїли тисячу гектарів таких земель. Але для нас головним є не лише кількість — переходимо на якісніший рівень. Маємо обладнані супутникові системи стеження за роботою механізмів. Включивши комп’ютер, я можу побачити, як працюють трактори, де перебуває будь-який мій службовий автомобіль. Купуємо найкращі зразки сучасної техніки, які плануємо продемонструвати всім бажаючим на обласному семінарі «Переджнив’я», який невдовзі має відбутися на базі нашого господарства. Це затратно, але круто й красиво. Мета — полегшення праці механізатора, підняття його культурного та освітньо-технічного рівнів. Робота — це моє життя. — Чи плануєте якісь зміни в господарстві? — Поки що не бачимо потреби щось принципово змінювати. Хотілося б лише мати стабільне законодавство — правила гри, встановлені для сільгоспвиробника. Найбіль ше це стосується видів та розмірів податків, система яких зараз нас повністю влаштовує. Як суб’єкт великого аграрного бізнесу два роки не беремо ні копійки з тих 12-14 мільярдів гривень, які виділяються на підтримку галузі в Україні. Навпаки, нам держава ще з позаминулого року винна 2 мільйони гривень. Задовольняємося пільгами з оподаткування — це хоч віртуальні гроші, але такі, які дають можливість розвиватися. — Пригадую, як напередодні виборів ви як безпосередній учасник передвиборчого процесу наголошували на важливості того, аби в парламент прийшли компетентні люди, небайдужі до долі держави, і в тому числі до сільського господарства. Чи це сталося — уже можемо говорити сьогодні. — Як не прикро констатувати, але склад нашої Верховної Ради став якісно гіршим. Вважаю, що після 3-4 скликання парламент взагалі перестав існувати як такий, перетворившись у клуби за політичними та бізнесовими інтересами. Бо як інакше можна назвати його, коли приймаються закони під одне конкретно вибране підприємство або навіть під особу. Хіба в такому безладі, який ми спостерігаємо в залі під скляним куполом, можна ефективно займатися законотворчістю? Мабуть, саме тому Україна за багатьма рейтингами у світі стоїть поруч з африканськими та азіатськими державами. Національними багатствами володіє вибране коло осіб. Спостерігаємо, як сильні світу цього виводять активи з економіки України, великий бізнес наживається на бідноті. Сумнівно, що за таких умов нам «світить» Євросоюз, до стандартів якого дуже далеко. — Як часто змінювалися ваші життєві пріоритети під впливом економічних чи політичних вітрів? Вони залишаються стабільними протягом усього мого свідомого життя. Це — сім’я, робота, політика. Живу за принципом: якщо хочеш, щоб тебе поважали, — поважай інших. Якщо пообіцяв — мусиш зробити. Не обманюй. Хочеться людям зробити добре. Щопонеділка, наприклад, приходять за допомогою зранку 5-6 осіб. Ніколи не відмовляю. Ціную у людях порядність, що б не сталося, треба завжди залишатися людиною і поступати по совісті.
«НАСТІЛЬНА КНИГА — ЦЕ САМЕ ЖИТТЯ» — Що вам найбільше сьогодні болить і що найбільше радує? — Через свій емоційний характер я не обмину ніколи того, що в моєму розумінні не так — неохайності, крадіжок, поломок. Люблю порядок скрізь, дисциплінованість. Це, буває, дратує, мусиш миритися, але разом з тим вживати запобіжних заходів, щоб мінімізувати такі негативи. Стараюся бути вимогливим не лише до оточуючих, а в першу чергу до себе. — Валерію Григоровичу, впродовж десятиліть ви є не лише директором, а й економістом, менеджером, аудитором, психологом… Коли й де вчитеся? — Моя настільна книга — це саме життя навколо мене. Там черпаю всі формули і теореми. Разом із тим це не заважає мені робити помилки, особливо в політичній діяльності (усміхається — авт.). — Тим не менше, ви майже не припиняли її. Бути відомим вам подобається, це допомагає іти впевнено по життю? — Депутатство ніколи не було самоціллю. Займати активну життєву позицію — не прагнення, а швидше стиль життя. Моє головування в комісії облради (Валерій Діброва — голова постійної комісії з питань сільського господарства, продовольства, інвестування села та земельних відносин — авт.) не дає мені якихось преференцій. Підтримую програми, якими далеко не завжди користується наше господарство. — Чи багато зробили такого, за чим доводиться жалкувати? — Мабуть, найчастіше, коли когось образив у пориві емоцій. Тоді внутрішньо некомфортно почуваюся. Є, відверто кажучи, й такі випадки, які не підлягають оприлюдненню. Хоча я людина досить самокритична, бо визнаю, що відсутність останнього призводить до авторитаризму, зверхньої поведінки. А завищена самооцінка, пихатість, зверхність, зарозумілість — поняття для мене не прийнятні. — Що вважаєте в житті найголовнішим? — Сім’я — дружина, троє дітей, четверо внуків. Решта все — тлінне, яке сьогодні є, а завтра його може не стати. — Яку маєте зараз мету? — Іти вперед і тільки вперед, працювати, аби залишити після себе добрий слід, доки цьому не завадять час і обставини, які нам не підвладні. А самому собі побажав би одного — здоров’я.
