’ТУАЛЕТНІ’ РОЗБОРКИ

У БАРІ ’ЛЬВІСЬКЕ ПИВО’
Теплого осіннього вечора троє молодих лучан Олександр, Ігор та Михайло, побродивши вулицями міста, близько опівночі вирішили розходитися по домівках. Коли проходили проспектом Соборності, Михайло Романов запропонував випити пива.
— А я не проти й щось поїсти,— сказав Ігор Курило. Його підтримав й Олександр Селантьєв.
Бар “Львівське пиво” був поряд. Хлопці зайшли в зал, вмостилися за столиком. Замовили по пляшці “Славутича” та половину смаженої курки. Відвідувачів уже майже не було. Лише ще за одним столом сиділо двоє чоловіків у цивільному, двоє дівчат та двоє міліціонерів.
Хлопці кинули погляд на сусідній столик й почали їсти курку та запивати її пивом. Про щось розмовляли поміж собою. Коли з куркою майже покінчили, Селантьєв піднявся.
— Ти куди? — запитав Курило. — Зараз доп’ємо пиво й всі разом підемо звідси.
— Я тільки вибіжу в туалет і зараз повернусь,— закрокував до виходу Олександр.
Майже услід за хлопцем вийшли й міліціонери.
Селантьєв повернувся хвилин через десять чомусь дуже схвильований.
— Сашко, що там у тебе сталося? — почали розпитувати друзі, помітивши його переляк.
— Знаєте, причепилося до мене двоє міліціонерів... Я неподалік помочився й повертався в зал. Вони мене зупинили й сказали, що я порушив громадський порядок. Плати, мовляв, за це десять гривень штрафу. Я пояснив, що грошей не маю, та не одразу й зрозумів, за що треба платити. Порадили гроші взяти у вас. Нічого я їм не сказав і пішов.
— Це ті міліціонери, що сиділи за столиком?— запитав Курило.
— Вони...
— Не хвилюйся. Хіба то таке важке порушення, тим більше, якщо в барі немає туалету. Зробили тобі зауваження, на тому все й закінчиться.
Олександр кинув погляд на двері й злякано сказав:
— Он вони вже до нас йдуть!
— Напевне, до стола, за яким сиділи,— уточнив Михайло.
Але ті двоє підійшли до хлопців. Це були працівники Луцького міського відділу внутрішніх справ Сергій Дибаль та Анатолій Вовк. Вони попросили, щоб Селантьєв показав документи.
— А я хіба із собою їх ношу?— здивувався Олександр.
— Якщо не випишете квитанцію, ніяких штрафів Олександр платити не буде,— втрутився у розмову Курило.
Працівники міліції попросили вийти хлопців із залу на вулицю й там поговорити.
Ніхто виходити не хотів. Почалась суперечка...
НАРУЧНИКИ ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗЛОЧИНЦІВ
До хлопців підійшли й ті двоє чоловіків, котрі сиділи з дівчатами за сусіднім столиком. Це були також працівники міліції Павло Михальчишин та Ярослав Гус. Михальчишин запитав:
— Які тут проблеми?
— Не хочуть із залу виходити,— кивнув Дибаль на хлопців.
Михальчишин схопив Курила за руку, витягнув із-за стола й повів із залу. Йому допомагав Гус.
Надворі Курило витяг з кишені мобільний телефон й хотів кудись подзвонити. Михальчишин вирвав телефон у нього з рук.
Вивели на вулицю й Романова. Селантьєв вийшов сам. Після того, як у Курила забрали мобільний телефон, знову почалася колотнеча та шарпанина. Курило вимагав повернути телефон, почав вириватися. Йому спробували вдягнути наручники. Хлопець не давався. Михальчишин притис йому рукою шию. Ігор вкусив міліціонера за плече. Тоді йому заломили руки за спину й почали товкти кулаками, ногами, гумовою палицею. Потім вдягнули наручники. Незабаром приїхав міліцейський автомобіль. Курила забрали й повезли в Луцький міський відділ внутрішніх справ.
Романов, котрий все бачив, злякався, що його також почнуть знову бити, а потім кудись повезуть. Він кинувся тікати. Дибаль побіг за ним. Наздогнав, збив з ніг. Хлопець упав, але підхопився й знову побіг. Міліціонер ще двічі збивав його з ніг. Потім, уже лежачого, товк руками й ногами. Після одного з ударів Михайло відчув різкий біль у правому стегні. Сам звестися на ноги не зміг. Його підняли, вдягнули наручники. Жодного кроку хлопець не міг ступити. До автомобіля Романова довели попід руки, посадили в кабіну.
— У мене, напевне, переламана нога,— простогнав Михайло. — Викличте “швидку допомогу”.
Переконавшись, що в хлопця справді серйозна травма, з нього зняли наручники, вивели з автомобіля й посадили на лавочку біля автобусної зупинки. Поряд стояло двоє міліціонерів й чималий натовп людей, котрі зібралися. Побачивши, що їде “швидка допомога”, вони пішли.
Романова завезли в лікарню, де виявили перелом стегна. Через три доби йому зробили операцію.
А про Селантьєва, з якого тієї ночі почалися несподівані “туалетні розборки”, всі забули. Він нікуди не тікав й, мабуть, найбільше виграв. Перечекав неподалік бару, коли все закінчиться, й подався додому...
КРИМІНАЛЬНА СПРАВА ПРОТИ ПРАВООХОРОНЦЯ
Через кілька днів міська прокуратура порушила кримінальну справу “по факту вчинення опору міліції під час виконання нею своїх службових обов’язків”.
Коли почалося розслідування, стало зрозуміло, що все далеко не так, як засвідчили охоронці порядку. А через кілька днів до прокуратури надійшли письмові скарги потерпілих. У них говорилося про те, що міліціонери, які чергували тієї ночі в районі бару “Львівське пиво”, дуже побили двох хлопців.
Майже ніхто з правоохоронців цього не підтвердив. Лише Вовк сказав, що вдарив кілька разів гумовою палкою Курила по стегнах, бо той, мовляв, не давався, аби йому вдягнули наручники. Насправді ж його добре потовкли, про що засвідчило й судово-медичне обстеження. У Курила виявлені “синці на обличчі, ушкодження лівої руки та ноги, правого коліна, тулуба, садна на шиї. Вони утворилися від дії тупих, твердих предметів”.
Тупі й тверді предмети — це кулаки та черевики.
Дибаль, котрий затримував Михайла, не визнавав, що поламав тому стегно. Доводив, ніби хлопець, тікаючи, впав на асфальт й тому отримав травму. Те ж саме стверджував і Гус: “Хлопець, що тікав, зачепився за бордюр і впав. Знову побіг і знову впав. Коли втретє впав, йому одягнули наручники. Я не бачив, щоб міліціонери били хлопця”.
Коли доганяли та тричі падав — бачив. Навіть допомагав одягати наручники. А коли били, цього не помітив. Все намагалися звести до того, що Романов отримав перелом стегна з власної ініціативи.
Судово-медичний експерт і це спростував: “Виникнення перелому стегна при падінні з висоти власного зросту виключається. Для перелому стегнової кістки необхідно прикласти досить значну фізичну силу”. Отож, таку травму можна було завдати лише сильним ударом ногою. А що хлопців били й ногами, бачили перехожі.
Вивчивши, як все було насправді, прокуратура закрила кримінальну справу проти Курила й порушила кримінальну справу проти працівника міліції Дибаля.
Дибаль та Вовк стверджують, що з хлопцями не говорили ні про які гроші. Можливо, й так. Але тоді навіщо їм було заходити в зал, вимагати у них якісь документи, витягати із-за стола. Адже якщо Селантьєв і зробив порушення, воно незначне. Таких порушень вони могли б побачити майже під кожним баром і не серед ночі, а вдень. То ж чи варто було зчиняти “туалетні розборки”? Здається, досить було і зауваження, яке зробили порушнику.
Дибаль під час розслідування заперечував, що бив хлопців, і лише в судовому засіданні повністю визнав свою провину. Луцький міський суд справді врахував це й засудив Сергія Дибаля на три роки позбавлення волі, а також позбавив його права займати будь-яку посаду в правоохоронних органах. Правда, врахувавши щире розкаяння підсудного, Дибалю призначили дворічний випробувальний строк. За грати він не сяде, якщо протягом цього часу не вчинить нового злочину.
Не лише Дибаль, але й інші працівники міліції знали, що перевищують свої повноваження, адже у статті 12 Закону України “Про міліцію” вказано, що “силу, спеціальні засоби, вогнепальну зброю можна застосовувати, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції”.
Такої загрози не було...
Віктор ОСТАПУК,
Володимир ВІК.