Де я бачив цю людину? Кремезна постава, дужий голос, розумні, з хитрим блиском очі і... вуса. Які вуса! Довжелезні, доглянуті. А мова! З барвистими степовими ознаками, музикою пливла, огортала мене запахущим чаром. Таким було моє перше враження від зустрічі з цим чоловіком, неначе вихопленим із давньої козацької доби. І враз зблисла думка: «То вилитий Іван Сірко!»...
Де я бачив цю людину? Кремезна постава, дужий голос, розумні, з хитрим блиском очі і... вуса. Які вуса! Довжелезні, доглянуті. А мова! З барвистими степовими ознаками, музикою пливла, огортала мене запахущим чаром. Таким було моє перше враження від зустрічі з цим чоловіком, неначе вихопленим із давньої козацької доби. І враз зблисла думка: «То вилитий Іван Сірко!» Невдовзі Іван Микитович Муштенко оглядав в моїй державній «хрущівці» книги і безперестанно повторював: «І де ви їх дістаєте?» За розмовами про книги письменників почув страшні історії про голод у степовій Україні. Спочатку не вірилося, хоч із заборонених джерел знав і про перший, у 1921-му році. А гортав чорні сторінки Книги смерті України колишній директор великого радгоспу на Кіровоградщині, кадровий більшовик. Особливо схвилювали мене сцени «самопорятунку» людей, що їли макуху з задавнених цвілих стосів, а невдовзі масово гинули цілими вулицями. Історія його життя — непередбачуваний детектив. Особистість Івана Микитовича — калейдоскопно-незбагненна. Навіть мені, задерикуватому дитбудинківцю, вихованому на прискіпливих моралізаторських засадах, нелегко було збагнути деякі його вчинки. Надивившись на режисовані Кремлем «жнива» загибелі українського села, він не витримав, у присутності першого партійця знищив партквиток. Повернувся до контори, видобув з сейфа пістолет, підняв нагінкою сім’ю і зник у глибині Росії. З початком війни перебував у лавах Червоної Армії. І коли вщухла світова бійня, подався на захід, на Рівненщину. Тут, у глухому поліському кутку, директорував у школі, аж поки славні хлопці з КДБ не натрапили на його слід. Відбарабанив термін і повернувся до родини в Луцьк. Здавалося, що вже потрібно затаїтися, мовчати. Та де там! Ось і того разу... Дзвінок. «Володю, терміново потрібна ваша допомога, розмова — не телефонна!» Одразу з порога спітнілий, захеканий бунтар кинув: « Бігом шукайте книжечку, котру давали мені, ну «Першу льготу» Модеста Левицького, треба мерщій його рятувати!» За вказівкою згори наші партійці почали ліквідовувати православний цвинтар на тодішній вул. Леніна. Дуже вже їхнім ідеологічним очам муляли вишукані, з полірованого мармуру, граніту хрестаті надгробки упокоєних статських радників, священиків, інтелігенції. Найбільшим більмом були «тризубні» обеліски українським літунам, пам’ятник генералові Армії УНР О. Алмазову з поруйнованим раніше національним навершям та надгробок Модестові Левицькому з бронзовим горельєфним портретом. Іван Микитович розповів, що разом з Григорієм Антоновичем Левчуком збираються до Києва, до самого Голови Ради Міністрів стосовно перенесення праху «дідуся» Модеста. Швидко відшукалася невеличка книжечка, видана 1966 р. у Львові, в «Каменярі». «Володю, ви більше знаєте про цю людину, скажіть, на чому нам акцентувати увагу на прийомі у начальства?» звернувся за порадою. Довелося розтлумачити, що навіть в анотації про автора сказано: «У деяких творах 1925—27 р.р. висвітлював події громадянської війни на Україні неправильно, в ряді моментів у буржуазно-націоналістичному дусі». Порадив застосувати інтернаціональну наступальну атаку: «Робіть наголос на двох оповіданнях, де симпатії автора на боці знедолених, гнаних народів — грузинського, єврейського. Це оповідання «Дєда» і «Щастя Пейсаха Лейдермана». Можете сказати про його численні переклади творів прогресивних європейців. За щільним парканом ревли бульдозери. Кладовище нагадувало будівельний майданчик. Дехто з лучан спромігся перенести прах близьких, але переважна кількість впоряджених, мистецьки оздоблених поховань стала безіменною. Дзвінок вечірньої пори: «Володя, перемога! Я винесу книжечку». Лечу над сходами і подаю руку живому Іванові Сірку. Пізніше про другого сміливця — Левчука Григорія Антоновича — дізнався я від Юлія Головацького. Пан Григорій ще юнаком став членом ОУН, був референтом повітової округи, здобув вищу освіту, очолив обласний «Зелений світ», працював у крайовій «Просвіті». Жоден із заходів у демократичному річищі не обходився без його запального втручання. Отак двоє гарячих сміливців — таврійський козак Іван та поліський націоналіст Григорій — врятували від загину оберіг великого патріота, будівничого нації. Коли вам доведеться бути поруч з могилою Модеста Левицького у Гаразджі, то згадайте і тих, хто у непросту годину зробив мужній крок, щоб вона не була стерта з лиця землі і з нашої пам’яті. Володимир ГАВРИЛЮК. м. Луцьк.
