ПОДОЇЛИ ВВЕЧЕРІ КОРІВ — І НА РЕПЕТИЦІЮ. ГРАТИ ШУКШИНА!

Претендент на Шевченківську премію, заслужений артист України Петро Панчук у своєму рідному селі Лобачівка Горохівського району відродив театр (на фото)

Олександр НАГОРНИЙ

У СІЛЬСЬКОМУ КЛУБІ — ЗІРКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СЦЕН
Ох і здивувала Лобачівка, що на Горохівщині! Село живе… театральним дійством. Режисер і провідний актор Київського театру імені Івана Франка, лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, лауреат Міжнародної премії ім. М. Гоголя Петро Панчук у просторому місцевому домі «Просвіта» проводить репетиції із самодіяльними акторами. Готують прем’єрну виставу «Земляки» за оповіданнями Василя Шукшина. Ось таких би сенсацій від культури — та якнайбільше! Неможливо уявити, що в якомусь сибірському селі росіяни грали сценки, приміром, за твором Марії Матіос «Солодка Даруся» чи «Украденим щастям» Івана Франка. А в Лобачівці ентузіасти на репетиціях поринають у світ російської глибинки з дивакуватими й колоритними образами мужиків, яких так майстерно змалював визначний письменник, актор, режисер, автор знаменитої кінострічки «Калина красная» Василь Шукшин.
На жаль, театральні гуртки для сіл Волині — це теж сьогодні дивина. За Польщі у колоніальних умовах національно свідома, хоч і недостатньо грамотна, молодь ставила у клунях українську драматургічну класику. У післявоєнні роки під пильним оком секретарів парторганізацій грали ідеологічно витримані вистави у примітивних клубах. У лобачівський дім «Просвіта» жодна трупа лицедіїв не заглядала понад 40 років. Зрештою, Петро Панчук як досвідчений режисер і актор вирішив відкрити таланти в рідному селі. Тим більше, що одну творчу особистість на Горохівщині він відшукав, і тепер актриса Людмила Панчук не тільки його дружина, а й володар Гран–прі як виконавець сцени з «Одержимої» Лесі Українки на Всеукраїнському конкурсі читців ім. Т. Г. Шевченка. Петро Фадейович зізнався, що все було, як написано у Булгакова: «Любов наскочила неначе вбивця з-за рогу». Тепер дружина, яка грала в театрах Одеси, Києва, допомагатиме чоловікові в постановці спектаклю в селі. Може знайдеться роль і для їхнього маленького Серафима?
Ще один помічник режисера — акторка Московського театру–студії IPТ, лауреат Міжнародного фестивалю в Неаполі Марія Караман. Ця актриса переїжджає до Києва, тут працюватиме, спеціально найняла репетитора для вивчення української мови. Переконаний: волинські пісні та спілкування з оригінальними лобачівськими творчими людьми будуть для неї наче чиста вода з бездонної народної криниці.
Ми їхали в Лобачівку спеціально під вечір, щоб побувати на репетиції вистави, але, як з’ясувалося, в той день вона мала проходити ще пізніше — іноді триває і до пів на другу ночі. На відміну від професіоналів сільські мешканці виступають ще й в інших ролях: доять в господарстві корів, доглядають іншу живність, трудяться на городах, тим більше, що зараз час жнив.
Тому застали Петра Панчука в його скромному будинку… босого, в колі іменитих гостей, з якими він пройшов цього дня до 15 кілометрів. Зокрема, вони побували на колишньому хуторі Залісся, де й народилася ця відома людина. А милувалися з ним горохівськими краєвидами відома актриса з Варшави Магдалена Важеха та її колега з Києва Ганна Охрімчук. Магдалена або, як вона нам представилась, — Магда родом із Білостока, працює над творчим проектом «Українство», читає на імпрезах поезію Лесі Українки, Івана Драча, Андрія Малишка в польських перекладах і, як каже, «культура і традиції Волині бардзо близькі моєму серцю». Але скромно промовчала про свої ролі у багатьох фільмах. Серед тих, які наші читачі бачили, — «Вогнем і мечем» та «Серце на долоні». Киянка Ганна в Польщі веде студії з народного співу, навчає цього мистецтва студентів, адже є учасником фольклорного ансамблю «Древо» при Київській консерваторії. Її запрошував режисер Панчук для пісенного оформлення спектаклю «Кайдашева сім’я», щоб справді це було народне звучання минулих століть. У Лобачівці актриси записали старовинні пісні від бабусь і пообіцяли побувати на серпневій прем’єрі «Земляків» та й відбули до Польщі.

ТРЕБА Ж КОМУСЬ «НЕБО ТРИМАТИ»
На жаль, свого відомого земляка на київській сцені ми не бачили. Познайомимося з його грою в Лобачівці. До речі, на вишуканій афіші, яку виготовили на замовлення Петра Панчука, є припис: «Подбайте про квитки заздалегідь!». Тому пошлемося на високу фахову оцінку творчості режисера й актора Панчука, яку дало одне з найбільш інтелектуальних київських видань — газета «День»: «Цього самобутнього, надзвичайно талановитого актора можна побачити в спектаклях «Мартин Боруля», «Шельменко–денщик», «Наталка Полтавка», «Кавказьке крейдяне коло», «Кайдашева сім’я», «Брати Карамазови» та інші. Петро Панчук — прем’єр трупи театру ім. І. Франка. Він парадоксальний актор, з могутньою енергетикою та несподіваним неповторним поглядом на речі.
Петро Панчук може грати найрізноманітніші ролі, протилежні за драматургією, з різною естетикою. Актор привчив себе все перевіряти, перечитувати, розгадувати. Його режисерські роботи це також підтверджують (на малій сцені театру в фойє проходять панчуковські спектаклі «Батько» і «Дредноути»).
Петро має величезну творчу основу, він, як кажуть, шкірою відчуває думку, характер свого героя. Його поведінка на сцені — це не органіка, а справжнє життя. Навіть коли актор мовчить, глядачі потрапляють під його магнетизм. Блискуче Петро вміє перевтілюватися й володіти своїм голосом, інтонацією. У Панчука ніколи не буває «прохідних» ролей. Він навіть хвилинний свій вихід робить блискуче. Але це не означає, що він «тягне ковдру на себе» — навпаки, в актора прекрасне чуття ансамблю, він відчуває партнера кожним своїм нервом. Уміє прекрасно імпровізувати, але при цьому — відмінно розвинене почуття міри. Його присутність дуже впливає на емоційне напруження сцен, у яких він грає».
І що характерно: на цьому дворику, під вишнями біля сільської хати, ми теж відчували цей «магнетизм», хоча Петро Панчук не грав роль — він був самим собою, скромною і простою людиною. Відразу розумієш, що талант у нього від народу, від земляків, від його діда, який міг скласти мимохіть баєчку, побрехеньку, як про це передають Петру старожили. А ще він не втомлюється повторювати, що актор повинен мати найбільшу цінність — чисту душу, яка може нести зі сцени позитивну енергію. Негативу навколо достатньо, досить подивитися телевізійні передачі. Петро Фадейович якось зізнався: «Коли у мене спектакль, я мушу ні з ким зранку не зустрічатися, не розмовляти, піти до церкви, очистити свої думки — підготувати душу до виходу на сцену». Глядач із театру повинен винести світлі відчуття. Стає зрозуміло, чому звучить саме слово Шукшина на сцені в Лобачівці (до речі, режисер уже ставив у Києві спектакль за його творами під назвою «Правду розказати про життя»).
— Василь Шукшин твердив ще у компартійні часи: «Нам бы про душу не забыть!». Я відкрив його творчість для себе в театральному інституті. У його оповіданнях знаходжу душу, співзвучну мені, — каже Петро Фадейович.
Як добре, що справжні творці живуть серцем, а не політикою. Справді, герої Шукшина — прості люди, «чудіки», «диваки», розповіді про яких у читача викликають і сміх, і сум, і співчуття. Подібні персонажі Петро Панчук бачить і в рідному селі. Любов до театру і до людей змушує його під час відпустки не їхати в Крим, а працювати в рідному селі, бо хоче, щоб земляки більше спілкувалися, думали про чистоту душі. Це дуже нелегко в часи, коли духовний світ людей обмежується бездумним споживанням псевдомаскультури із телевізора, а захмеліла молодь вигицкує під російську попсу, бо відірвана від національного коріння.
Притча від Петра Панчука: «Лежить горобчик на дорозі, задер вгору лапки. «А чого ти лежиш?» — питають. «Я почув, що небо буде падати. Треба ж комусь його тримати». Ось так і я. Хочу щось робити у межах своїх сил, можливостей, «тримати небо».

18 РОКІВ ЧЕКАВ СВОГО ЧАСУ
Як же довго і мужньо піднімався до творчих вершин Петро Панчук! А в усьому винен характер, у талановитих людей він не простий, нерідко суперечливий. Ось його щира розповідь:
— Мені тоді було років шість. Наш дім стояв навпроти школи. Іде директор школи і питає: «Петре, а де батько?». Я відповідаю: «Вдома». Він вдруге: «Де батько?». Кажу: «Вдома». По цей день не розумію, чому він мене втретє те саме запитав, ну я йому і сказав: «У сраці». Навіть не знаю, чому дитина так себе проявляє. Школярем дуже любив грати на трубі на весіллях (і мій батько грав) — там такі ситуації, такі люди, там є свій театр. А в школі цього не дозволяли робити, бо директор вважав, що ми поспиваємось, а я на зло йому не п’ю і не курю по цей день. Якось він мені читав лекцію про шкоду гри на весіллях і завершив нотацію словами: «Не буде з тебе людини», тож вирішив наперекір йому стати людиною. Надумав вступати до військово–морського училища, але він дав мені погану характеристику і я не вступив. Потім на зло директору подав документи до Вищого прикордонного училища КДБ у Москві (думав, що для того, щоб «стати людиною», потрібна дисципліна), директор у характеристиці написав: «Хороший організатор. Неодноразово організовував товаришів на погані вчинки» (сміється).
По закінченні театрального інституту імені І. Карпенка–Карого його запросив до театру імені І. Франка народний артист СРСР, художній керівник Сергій Данченко. Отже, побачив у ньому неординарну особистість? То чому Петро Панчук 18 років виходив на сцену у масовках, грав в епізодах? Як вдалося актору не огрубіти душею, не втратити своє творче «я»? Адже не підпускали до серйозних ролей у театрі творчу особистість — Петра Панчука, якого торік відомі культурні діячі висували на отримання Національної премії імені Т. Г. Шевченка за роль Стальського в «Перехресних стежках» Івана Франка. Де він брав віру у свої можливості, у те, що прийде його час, визнання?
Петро Фадейович пояснює свій «простій» багатьма чинниками, у тому числі своєю гординею:
— Я це називаю «операцією без наркозу на своєму тілі». Не вживав спиртного, нікому не лестив, очевидно, від батька мав таку рису, як відчуття справедливості. Говорив, що думаю, нещадно інших критикував. Думав, чому я талановитий, а мені головних ролей не дають? До 42 років воював, а вже потім більше звертав уваги на свій внутрішній світ. Набуваючи досвіду, зрозумів, що в актора на сцені має бути тільки два справжніх почуття — любов та співчуття до людей. Відчув потребу звернутись до молитви, до Бога.
Тепер у нього за плечима ролі Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, князя Мишкіна, Возного, Кайдаша… У новому сезоні в театрі імені І. Франка буде грати роль Пузиря у виставі «Хазяїн» І. Карпенка Карого. «У кожного свій путь і свій хрест», — закінчує свою сповідь Петро Фадейович, мудра людина, яка вистраждала істину.
Коли ж стався такий творчий прорив, хто ж усе-таки посприяв розкриттю глибокого народного таланту? З’ясувалося, що відомий режисер-експериментатор Андрій Жолдак побачив його всесторонні можливості і запрошував у всі свої проекти, які ставив, називав його «кращим артистом України». Глибоко вдячний Петро Фадейович художньому керівнику Київського Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки Михайлу Резніковичу, який у своїх інтерв’ю і раніше виділяв Панчука серед інших акторів, хоча той і не грав головних героїв у виставах. Коли ж Петро Панчук із успіхом поставив на Малій сцені спектакль «Батько» Августа Стрімберга, Резнікович сказав: «Поздравляю тебя, Петя, с тем, что ты выстоял. Не продался, не спился, не скур… как актер». Особливі слова подяки і покійному Богдану Ступці, який, ставши художнім керівником театру, одразу сказав: «Візьміть п’єсу, будемо на вас ставити спектакль». Актор попросив, щоб дозволили ставити спектаклі на Малій сцені театру. Мав успіх, отримав нагороду за кращу режисуру. А потім вони мали спільні ролі, як–от, наприклад, Возного, якого грали по черзі.
(Закінчення в наступному номері).