І після тієї страшної війни старший лейтенант Сергій Троцюк (на фото) допомагає своїм бойовим побратимам
Після військової служби Сергій Троцюк (на фото), який пізнав ціну чужої війни в Афганістані, зупинив свій вибір на виробничій сфері, що тісно пов’язана з будівельною галуззю: очолив «Кульчинський силікатний завод». Тоді це підприємство переживало не найліпші часи. Досвід і знання, особисті якості керівника, який сьогодні відзначає своє 50-річчя, прислужилися тому, що нині завод отримав друге життя.
Валентина БЛІНОВА
- Військову службу залишив, коли країна опинилася на зламі: змінювалася наша історія, закони, підходи до економіки, ― розповів у своєму інтерв’ю з нагоди ювілею генеральний директор ПАТ «Кульчинський силікатний завод» Сергій Троцюк.― Після служби на кордоні з Китаєм, в Афганістані та Хабаровському краї довелося вчитися цивільного життя. Тоді багато офіцерів запасу шукали для себе нову справу, щоб прогодувати сім’ї. Одні ставали приватними перевізниками, інші йшли торгувати на ринок. Я ж обрав виробництво. Закінчив Луцький політехнічний інститут, Міжнародний інститут бізнесу. У заводський колектив прийшов зі своїми принципами, але виявилося: це теж саме, що взути черевики, які ніколи раніше не носив. ― Яка була ситуація на підприємстві, коли стали його директором? ― Така, напевне, як і на інших, які стали жертвами сліпої приватизації. Окремі структури доводили його до банкрутства. Довелося ще три роки ходити по судах, розраховуватись за кредиторську заборгованість. Про реконструкцію чи нові технології ніхто й думати не міг, бо заводська територія навіть не була огороджена. Жителі села дуже здивувалися, коли я як колишній військовик почав копати рів навколо підприємства. Навіть претензії пред’являли: як же їм корови гнати на пашу, адже раніше стадо йшло навпрошки через завод. До просування вперед спонукав сам розвиток галузі. На ринку будівельних матеріалів виникла незаповнена ніша ― не вистачало облицювальних матеріалів. Я вагався, з чого почати нове виробництво ― із силікатної цегли чи газоблоків. На жаль, рішення прийняли запізно ― у 2006 році. Взяли кредитний ресурс, а через два роки вдарила економічна криза, й підприємство опинилося у штопорі. Ринок будматеріалів скоротився на 75 відсотків. Реконструкція, для якої закупили устаткування на 1,5 мільйона доларів, була якраз у розпалі. Щоб вийти на проектну потужність, не вистачало ще 750 тисяч доларів. Тим часом підходив час платити боргові зобов’язання. Врятувати міг тільки інвестор. Його вдалося знайти. Щоправда, довелося віддати йому свій контрольний пакет акцій. Але й тепер працюю не з меншим ентузіазмом, ніж колись. ― Що змінилося на заводі після переобладнання? ― Сьогодні нашу продукцію купують споживачі не тільки нашої області, а й Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини, Івано–Франківщини і навіть Хмельниччини. До кінця року маємо вийти на випуск мільйона штук умовної цегли на місяць, а після закінчення реконструкції обсяг збільшиться удвічі. Наступний етап ― виготовлення газоблоків. Це легший, довговічніший будівельний матеріал, ніж цегла. Стіни з газоблоків не потрібно утеплювати. У цехах підприємства вже підготовлений майданчик для встановлення нової лінії. А далі в перспективі ― випуск сухих сумішей. Це буде найпотужніше підприємство такого профілю у Західній Україні. ― Освоювати нове обладнання фірми KRUPP ви запросили фахівця з Німеччини і повернули на підприємство старі робітничі кадри. Чому? ― На заводі працює майже сто людей. Дотримуюся правила, що спеціалістами потрібно дорожити, тому ніколи нікого не виганяв. Кожен має сам визначити, хоче працювати в колективі чи ні. Прислухаюся до думки людей: чого вони чекають від керівника. Завжди йду назустріч, якщо просять конкретної допомоги чи сприяння. Хочуть, приміром, мати лазню ― отримують цеглу, дошки, розчин і будують. Саме таким чином на підприємстві облаштували бенкетний зал, більярд, сауну, кімнати відпочинку і прийому їжі, стоматологічний кабінет, медпункт. Шаную службу зайнятості. Бо вона пропонує механізм, який дає змогу підтримати працівників заводу в міжсезоння, щоб вони мали шматок хліба для своїх родин. Власне, таким має бути підхід будь–якого керівника до своїх підлеглих. ― А на війні? ― Там ― особливо. В Афганістані я був командиром взводу, потім батареї, служив у гірськострілковому батальйоні, брав участь у багатьох бойових операціях. Це та професійна робота, якої мене вчили у Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі. Мав відчуття великої відповідальності. Якщо гинув солдат, то винен офіцер. Інших причин шукати не треба. Різні були втрати: в одних командирів ― п’ять, в інших ― десять або й 50 бійців. У мене ― один, який загинув 29 серпня 1987 року. Лише через 11 років зважився провідати його батьків. Коли ми з моїм товаришем зайшли до них у хату, батька не було. Як тільки він ступив на поріг, відразу звернувся до мене: «Старший лейтенант Троцюк, я тебе одинадцять років чекаю!». ― Як вам вдалося збудувати в області 70 квартир для афганців? ― Пряма угода уряду з Комітетом ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів передбачала фінансову підтримку програми будівництва житла для воїнів–інтернаціоналістів. Половина його вартості перекривалася державними грошима. Решту додавало наше підприємство із власних оборотних коштів. Це було нелегко, але потрібно. Таким чином зняли житлову проблему для афганців ― збудували 70 квартир, 40 з них ― у Рожищі. Це моя мала батьківщина. Я родом із села Доросині Рожищенського району. ― Ви відзначені різними нагородами. Якими дорожите особливо? ― Так, справді маю два ордени Червоної Зірки, «За мужність», «За відвагу», більше 30 медалей. У 2002 році мені присвоєно звання «Заслужений працівник промисловості». Від митрополита УПЦ Володимира отримав орден Іллі Муромця ― за допомогу в будівництві Свято–Іллівської церкви. Кожна з цих нагород ― окрема сторінка життя, важлива по–своєму. ― У вас як генерального директора двох підприємств ― тут, у Кульчині, і в Миколаєві на Львівщині, напевне, вистачає виробничих клопотів. Однак збираєтесь ще й облаштувати паркову зону біля заводу. Для чого це вам? ― У нас якось звикли, що біля підприємства бруд і сміття. Хочу змінити таке уявлення: облаштувати рекреаційну зону з волейбольним і дитячим майданчиками, лавочками й альтанками, місцями, де селяни відпочиватимуть і смажитимуть шашлики. Звісно, кожен може поїсти їх і вдома ― біля клуні чи в кінці городу. Але хочу посприяти, щоб сільські жителі попри зайнятість у власній господарці одягнули святкове вбрання, вийшли на люди ― не тільки випити й поїсти, а передусім поспілкуватися, подивитися один на одного іншими очима.
КОМЕНТАР Микола МУЗИЧУК, директор Ківерцівського районного центру зайнятості: ― Генеральний директор ПАТ «Кульчинський силікатний завод» Сергій Троцюк активно співпрацює із службою зайнятості. Торік до громадських робіт на цьому підприємстві залучено 142 безробітні, постійну роботу отримали 23 працівники, а 14 ― підвищили професійну кваліфікацію безпосередньо на робочому місці. Основні професії ― мельник вапна, моторист передавального візка, транспортувальник, готувач розчинів, розподілювач силікатної маси. На підприємстві створено 35 нових робочих місць. Немає заборгованості з виплати заробітної плати. Керівник переймається працевлаштуванням інвалідів. Тут мають роботу чотири працівники з обмеженими фізичними можливостями. Сергій Ананійович ― активний учасник круглих столів, тренінгів, семінарів, які проводять фахівці служби зайнятості. Цього року до громадських робіт на Кульчинському силікатному заводі залучено 20 безробітних, п’ятеро стажувалися на робочому місці, а семеро ― працевлаштовані.
