НА ВОЛИНЬ — ЩОБ НАБРАТИСЯ ВОЛІ

8 серпня 1913 року, рівно століття тому, на Байковому кладовищі у Києві хоронили Лесю Українку, тіло якої перевезли із Сурамі. Людей біля могили було зовсім мало, промови — жодної. Перелякана влада заборонила виступати — «как бы чего не вышло»…

Надія ГУМЕНЮК


«Парадокс! — вигукне обиватель. — Щоб ото велика імперія боялася слабосилої жінки, тим більш — мертвої?».
«Закономірність! — відповімо йому. — Бо що є тіло? Всього лиш гніздечко, в якому виростає і з якого потім злітає душа».
 Лесина ж душа — унікальна. Її потужна енергетика перейшла у слово, щоб уже вічно світити, пробуджувати і надихати. Тож було чого боятися україноненависницькій владі, яка до 1907 року тримала поетесу Українку під «негласним», а з 1907-го — уже й під «гласним» наглядом. Леся знала про те. Але не припиняла своєї подвижницької праці, спрямованої на утвердження українського слова і духу, на збереження української автентики, підтримку і формування творчої національної еліти. А ще ж — участь у Київській «Просвіті». А ще — причетність до акцій непокори. Згадаймо хоча б її протест під час відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 році, коли було заборонено виступати українською мовою. Тоді інтелігенція облишила офіційне свято і провела ввечері своє — з палкими промовами рідною мовою. Сама ж ця подія викликала хвилю національного пожвавлення, що прокотилася всією Україною.
  За століття розпалася не одна імперія. Лесине ж слово, актуальне і сьогодні, збирає тисячі людей, гуртує всю Україну, яка, на жаль, і досі ще не стала такою, про яку мріяла геніальна поетеса. Місцем такого творчого і громадянського гуртування стала і Ковельщина, де вже втринадцяте відбулося поетично–мистецьке свято «Лісова пісня», зініційоване письменницькою організацією, обласним управлінням культури та районною і міською владою Ковеля.
Цього разу в лісове урочище Нечимне, яке надихнуло Лесю на написання драми–феєрії «Лісова пісня», разом із волинянами також прибули поети з різних куточків України: Києва, від Національної спілки письменників України, — Сергій Пантюк, Ужгорода — Василь Густі, Чернігівщини — Ганна Арсенич–Баран, Запоріжжя — Віра Шмига, Рівного — Олексій Заворотнюк, Бреста — поетеса Світлана Вороник і перекладач Марія Новик. З Одеси приїхав кінорежисер, народний артист України Ярослав Лупій, у творчому доробку якого є фільм «На полі крові» за однойменною драматичною поемою. Леся Українка, на полі слова якої сформовано дуже чітку громадянську і загальнолюдську позицію, у драмі «На полі крові» гостро засудила зрадництво і відступництво.
Обізвалася сопілка, на імпровізовану сцену під старезним прадубом вийшли ведучі — поети Ніна Горик та Олег Потурай, і дійство розпочалося. Представники влади — заступник голови облдержадміністрації Станіслав Ющик та ковельські районні очільники Сергій Матяшук та Петро Якубук — і гостей вітали, і Лесині вірші цитували. Поезія Лесі Українки звучала і з вуст заслуженої артистки України Галини Кажан, акторів Волинського обласного академічного музично–драматичного театру, які показали уривок із вистави «Лісова пісня», методиста бібліотеки Східноєвропейського національного університету Світлани Кресак, молодого білинця Івана Жука. Власні вірші читали і гості, і волинські поети Надія Гуменюк, Василь Гей, Тетяна Бондар, Петро Коробчук та Ніна Шугніло.
Особливого волинського колориту надали святу виступи фольклорних колективів з Ковеля («Полісяни»), сіл Білин, Скулин, Тойкут, Голоби, а також Оленине Камінь–Каширського району. Співали Тетяна Відник, дует у складі Петра Журавля та Григорія Бойчука, юні виконавці Олександра Дацюк, Микола Ющик, Сашко Шевчук, грав на сопілці Тимофій Музичук.
Ще довго звучали у лісі троїсті музики, люди розглядали вишивані рушники, якими було обрамлено галявину, виставку картин та малюнків місцевих художників і школярів. А я запросила до розмови гостей, аби почути їхні враження. І не тільки враження. Цікаво було дізнатися, скажімо, з перших вуст, як пошановують на малій батьківщині Лесиного батька — її «найкращого і найщирішого приятеля, друга, що за все життя не поклав і марної стеблини поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї…».
Виявляється, місце народження Петра Косача — на Стародубщині, у тій частині історичної Чернігівщини, яка нині належить Брянській області Російської Федерації. Там дуже сильна і навіть мужня українська громада, яка під час Помаранчевої революції разом із керівництвом свого району вимагала в російського президента Путіна повернути Стародубщину Україні. Вимога, вочевидь, була з самих початків безнадійна, але справді мужня. Саме ці люди пошановують і Лесю Українку, і всю родину Косачів, яка дала Україні цілу династію юристів. До речі, на Волині, крім Петра Косача, жив і його брат Григорій, який служив мировим посередником (а це юридична посада) у старовинному волинському містечку Полонному (нині Хмельницька область).
— Для мене ця поїздка на Волинь залишиться незабутньою. Колодяжне, його неймовірна енергетика, доторк до того, що оточувало Лесю, її рідних, щира зустріч у Ковельському центрі культури, надзвичайна українська атмосфера свята… Тут ніби душею вище дерев здіймаєшся. Неймовірні враження! — зізналася Ганна Арсенич–Баран.
Марія Новик, за її словами, приїхала «на братство енергетики — щоб зачерпнути того національного духу, який так сильно відчувається на Волині».
— Адже кожен народ розвивається гармонійно зі своєю мовою. А в нас, у Білорусі, залишилися тільки осередки подвижників, які відстоюють свою національну ідентичність — мову, культуру, традиції. Робити це без державної підтримки надзвичайно важко, майже неможливо. Але приклад України, яка також зазнала страшних утисків, дає нам надію, а приклад Лесі Українки надихає. Сюди, на Волинь, треба їхати, щоб душа набралася волі.
Бракує ще тієї гармонії розвитку мови та народу і в деяких областях України.
— Запорізький край — багатонаціональний, — сказала поетеса Віра Шмига. — Коли будували Дніпрогес, до нас приїхало багато людей з різних республік СРСР. Всі вони зараз відстоюють свою культуру. У культури титульної нації не набагато кращі умови для розвитку. Я працюю бібліотекарем. Болить душа, що люди мало читають українською. Але це не тому, що читати не хочуть, а тому, що книжок українських дуже мало. Ми не маємо за що їх купити, а держава не переймається цією проблемою. На Волині я відчула справді український дух. Думаю, студенти–філологи Запорізького університету (а їх п’ятеро разом зі мною побували на Волині за підтримки фонду вашого земляка Івана Омелянюка), зачерпнувши цього духу, будуть відстоювати його і на своїх теренах.