«ВИ ТІЛЬКИ НЕ ПИШІТЬ, ЩО КРІСЕЛ УСІМ ГЛЯДАЧАМ НЕ ВИСТАЧИЛО»

«Як до церкви на празник», — зауважує жіночка з натовпу, що зібрався перед Народним домом «Просвіта» в селі Лобачівка Горохівського району. У День Незалежності там відбулася прем’єра спектаклю «Земляки» за творами письменника Василя Шукшина, під час якого на одній сцені зійшлися столичні професіонали та сільські аматори (на фото)...


Ярослава ТИМОЩУК


«І ХТО ТЕПЕР ПОВІРИТЬ, ЩО ЦЯ АРТИСТКА ПРАЦЮЄ ЗЕМЛЕВПОРЯДНИКОМ?»
У тому житті, що вирувало на кону, кожен глядач знаходив мотиви, співзвучні своїм радостям та переживанням. Приміром, діалог поколінь, вкладений у вуста старенького дідуся та його внука, захопленого наукою школяра. Дід у шапці–вушанці, раз у раз покахикуючи, переконує малого у могутності народної медицини. Онук заперечує, його аргумент — знання із підручників. Переповнений зал то підсміювався з курортних пригод сільського чоловіка, який поїхав до моря лікувати болячки та витратив 150 рублів на ресторани, то розчулювався, споглядаючи драму німої дівчини, яку змусила заговорити сімейна трагедія.
— Сам Шукшин не дозволив, щоб вистава за його творами була прісною, — пояснює успіх постановки її режисер, заслужений артист України, провідний актор Київського театру імені Івана Франка, свого часу претендент на Шевченківську премію Петро Панчук. — Автор — міцний та сердечний чоловік. Я сприйняв його творчість всією душею та передав цей настрій акторам, а вони — глядачам.
До вистави готувалися цілий рік: роздавали ролі, вчили слова, тренувалися співати і танцювати, створювали декорації та вибирали сценічні костюми. Надихнув сільських ентузіастів знову вийти на сцену успіх минулорічних постановок — «Мартин Боруля» та «Петька Краснов розповідає». Тим паче що й «тренерів» мали першокласних: відому польську акторку Магдалену Важеху та учасницю фольклорного ансамблю «Древо» при Київській консерваторії Ганну Охрімчук. У театральному експерименті взяла участь і російська акторка, лауреатка Міжнародного фестивалю в Неаполі (Італія), а віднедавна жителька Києва Марія Караман. Останній місяць вона провела у Лобачівці, і тут її вважають уже своєю. Марія вивчає українську мову, ознайомлюється з місцевими традиціями та обрядами, відкриває для себе світ волинського села та народної пісні.
— Найголовніше для мене — це магія роботи з людьми із різних міст та сіл, — каже акторка. — Тут дивовижні сім’ї. На важливі свята всі разом ходять до церкви. А на випускний, де в класі 10 дітей, зібралося ціле село! Усі танцюють, і не під клубний транс, а під «Грай, музико, грай!» У нас, на моїй рідній Миколаївщині, так було: випустили — і наступна партія. Також уперше бачу, щоб паспорти вручали при такій кількості людей. Якби мені так урочисто видали посвідчення громадянина України, то, думаю, добре зрозуміла би, ким я є.
Марія зізнається, що боялася втратити в Україні мистецький рівень, яким дуже дорожить. Після заміжжя акторка переїхала до Києва, а в Москві залишилися мама і дві сестри, робота у театрі. Але в сільській глибинці вдалося віднайти те, що годі шукати у великому місті.
— Тут люди з неймовірно чистою душею, і творчість їм зовсім не чужа, — стверджує жінка. — Заради цього варто було їхати сюди! Адже хто тепер повірить, що Світлана Шевчук працює не на сцені, а землевпорядником?

«ВІН ДАЄ ЛЮДЯМ КРИЛА…»
У нових амплуа випробували себе й місцеві педагоги Зоряна Бойчук та Сергій Карніц. Про останнього говорять як про найсуворішого вчителя школи (викладає фізику та інформатику), однак на сцені він зовсім інший — щирий і дотепний.
— Коли в постановці «Петька Краснов…» мав зіграти, що плаваю, то трохи з переляком запитував у Петра Фадейовича, чи не буде це смішно, — згадує вчитель–актор. — «Це буде дуже смішно! — відповів він. — Це повинно так бути!» Після того всі комплекси зникли.
Спочатку педагоги переймалися, як сприймуть їх у незвичних іпостасях школярі. Але коли після вистави учні почали дарувати квіти, то зрозуміли, що все гаразд. Кажуть, завдяки режисеру Петрові Панчуку збагнули головний секрет акторської майстерності: на сцені треба бути простим і щирим, не лукавити.
Їхній учень, десятикласник Сергій Корнейко, що в спектаклі перевтілився у восьмикласника Юрка, для ролі вивчив чотири сторінки тексту. Каже, в образ вжився легко, бо має такий самий веселий характер, як і його персонаж. Хлопець мріє стати українським артистом, а поки що набирається досвіду в любительському театрі. Разом із татом Андрієм декламує народні усмішки в сімейному гумористичному дуеті «Сміхограї», разом грали й у виставі. Як і ще один сімейний дует — директор дому «Просвіта» Василь Гриб із сином Тарасом.
Петро Панчук пригадує, що не всі учасники постановки відразу були впевнені у своїх силах, але таки вдалося налаштуватись на потрібний лад.
— До сільських акторів вимоги не слабші, ніж до столичних, — каже Петро Фадейович. — Просто ці люди більше мені довіряють, у них нема пихи й установки, наче все заздалегідь знають. Вони легко сприймають нові знання, і це правильна позиція учня, бо інакше не навчиш. А якщо душа відверта, то її енергія змусить глядача чи то плакати, чи сміятися, чи навіть стрибати від щастя. І я це відчував у людях, з якими працював.
Петро Фадейович уже задумав нову постановку в Лобачівці, але з тактичних міркувань поки тримає все у секреті. Тільки пообіцяв, що наступна вистава буде сильнішою за попередню. На прощання згадує, що присвятити себе театру вирішив саме тут, на малій батьківщині.
— Колись у Лобачівці жив такий творчий ентузіаст Йосип Пантелеймонович Борисов, — згадує актор. — Йому було десь 70, а мені — 15, ми дружили. Він був ковалем, столяром, виготовляв перуки, грим, шив костюми, робив різні театральні маски, їздив до Львова переймати досвід. Пригадую, як був дитиною, то з нетерпінням чекав, коли прийдуть перебиранці. У тій ватазі — з жидами, козаками та циганами, під звуки труби й гармошки — Борисов був Дідом Морозом. Я лежав на солом’яному ліжку й прислухався в очікуванні дзвіночків, що сповіщали про прихід так званих козирів. А потім Дід Мороз запитував у мами, чи був я слухняним. Для чемних дітей у нього були подарунки. Мама відповіла ствердно, а я собі думав: і чого вона так каже, я ж її ніколи не слухався. Ще тоді мене притягла ця таїна театру, і в Лобачівці я згодом уперше виступив. А потім поступово все занепало. Тепер я театр відроджую.
— Не просто відроджує, а дає крила, — такими словами оцінила Петра Фадейовича його дружина — акторка Людмила Панчук, володарка Гран–прі Всеукраїнського конкурсу читців ім. Т. Г. Шевченка, яка на сцені настільки не шкодувала себе, що колеги переживали, чи взагалі зможе після вистави ходити.
— Нічого, невеличка подряпинка на коліні, — усміхається пані Людмила.
— Ви тільки не пишіть, що крісел усім глядачам не вистачило і багатьом довелося стояти під час вистави, ми й так по сусідству лавки шукали, — каже на прощання директор дому «Просвіта» Василь Гриб. — Місць у залі — 260, а продали 310 квитків.
— Хіба це не найкращий для вас комплімент?! — відповідаємо.