ХИЖАК СКАЖЕНІЄ ВІД КРОВІ

МЕРТВА ДИТИНА В ПОРОЖНІЙ КВАРТИРІ
Петро того зимового дня, як завжди, прийшов на обід додому близько першої години. Не поспішаючи, піднявся сходами на другий поверх, помітив, що в його сусіда Олександра чомусь напіввідчинені двері. Здивувався, бо чого ж серед зими напускати в квартиру холоду. Спочатку вирішив, що господар кудись поспішає і зараз вийде.
Петро постояв кілька хвилин біля дверей. Ніхто не виходив. Почав прислухатися. Всередині також було тихо — ні розмови, ні кроків.
— Олександре, ти вдома?— гукнув голосно.
У відповідь — тиша.
Почав гукати дружину Олександра. Ніхто також не відгукнувся.
“Не могла ж уся сім’я залишити незамкненою квартиру й невідомо куди зникнути”,— сказав сам до себе Петро. Хотів подивитися, що там сталося, але один не зважився зайти в чужу квартиру.
Піднявся на поверх вище. Натис на дзвінок ще до одного сусіда. Василь одразу ж вийшов.
— Заходь, Петре,— запросив.
— Ні, ні... Я тільки на хвилинку... Справа в тому, що в Олександра чомусь відчинені двері, а в квартирі, здається, нікого немає. Хтось його ще обкраде.
— Ходімо подивимося, що там сталося,— запропонував Василь.
Двері, як і раніш, були напіввідчинені. Петро залишився біля них, а Василь зайшов у квартиру. Повернувся він через кілька хвилин, важко дихаючи від хвилювання.
— У квартирі все перекинуто, із шаф хтось повивалював одяг на підлогу,— повідомив чоловік.
— Певне, злодії побували. Доки господарі були на роботі, обікрали сусіда.
— Зачекай... Це не головне... У спальні, на килимку, лежить нерухомо їх дев’ятирічна донька Надія. Все обличчя її залите кров’ю.
— Жива?
— Не знаю...
Чоловіки кинулися до телефону, повідомили про злодіїв та дівчинку в Луцький міський відділ внутрішніх справ.
— Зараз приїдемо,— пообіцяв черговий. — Скажіть адресу.
— Вулиця Кравчука, будинок...
Через кілька хвилин до дев’ятиповерхового будинку під’їхала спеціальна оперативна група, до складу якої входили працівники міліції, прокуратури, судово-медичний експерт. Вони оглянули всі кімнати, дитину, котра лежала на килимку біля дивана.
— Дівчинка мертва,— констатував судмедексперт, оглянувши рани на шиї та голові.
На шафі, деяких меблях, дверях було виявлено чимало відбитків пальців. Біля дверей спальні лежав кухонний ніж із закривавленим лезом, там же знайшли й невеличку гантелю також із червоними плямами.
Треба було по свіжих слідах шукати грабіжника і вбивцю. Працівники міліції опитали не лише майже всіх жителів будинку, де проживала загибла, а й багатьох сусідніх будинків. Натрапили на слід вбивці того ж дня. Ним виявився двадцятичотирирічний лучанин Андрій Федорук.
НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ
Андрій Федорук давно виношував намір пограбувати квартиру свого знайомого Олександра. Сюди він навідувався вже не один раз, бо ж разом працювали. Федорук вважав, що Олександр мав чимало грошей, отож, і хотілося ними заволодіти.
У п’ятницю Федорук прокинувся під обід. Він завжди любив поспати, та й часу для цього мав досить. Швидко вдягнувся й пішов на вулицю Конякіна, де проживала його коханка Інна. Туди навідався ще один чоловік. Сіли за стіл. Втрьох здолали сімсотграмову пляшку самогону.
— Перебіжу ще до одного знайомого,— піднявся з-за стола Федорук. — Діло є.
— Далеко?— поцікавилась Інна.
— На вулицю Кравчука...
Федорук вдягнувся й зник. А через півгодини вже був у квартирі Олександра. Господар запросив його на кухню, налив чарку горілки. Сам випив трішки лікеру. На кухню забігла з домашнім песиком донька Олександра, третьокласниця Надійка. Привіталася чемно із знайомим дядьком й пішла у спальню.
— Ти до мене чого прийшов? — поцікавився господар. — Може, діло якесь є?
— Я кілька днів не з’являвся на роботі, коротше, прогуляв. Не знаєш, не збирається мене звільнити начальство? — запитав непрошений гість.
— Ходять чутки, що має такий намір. Але ти краще прийди на роботу, то про все й сам дізнаєшся,— порадив Олександр.
— Напевне, навідаюся... А ти завтра коли підеш на роботу?— запитав Андрій.
— Як завжди, вранці.
— А дружина?
— Також піде... А тобі це навіщо?
— Та то я просто так...— відмахнувся Андрій.
Наступного ранку, в суботу, Федорук подався на Варшавський ринок. У роті пекло, немов хтось розклав там вогнище. Язиком також ледве ворушив. Вирішив похмелитися. Зайшов у бар. Випив двісті п’ятдесят грамів горілки, закусив котлетою та хлібом. Ніби полегшало. Згадав, що сьогодні мав намір навідатися до Олександра, аби, врешті-решт, здійснити свій намір. Навіть уявив, як напхає грошима кишені й сам до себе посміхнувся.
О десятій годині Андрій уже був на вулиці Кравчука. Обійшов навколо багатоповерхового будинку, щоб подивитися, чи ніхто із сім’ї Олександра не вигулює собачку. Нікого не зустрів. Піднявся на другий поверх. Діяти треба було швидко й рішуче. Натис на кнопку дзвінка.
— Хто там?— почувся дитячий голос.
— Надійко, це я... Вчора забув тут свої рукавиці, то твій батько послав мене, щоб забрав їх,— пояснив Федорук...
ВБИВЦЯ РОЗБАГАТІВ НА… СОРОК ГРИВЕНЬ
Дівчинка почала відмикати двері. Андрій зняв свої рукавиці й сховав у кишеню куртки.
— Заходьте... Зараз я рукавиці пошукаю,— подивилась дитина на знайомого чоловіка.
Доки Надійка шукала рукавиці по кімнатах, грабіжник роздумував, що далі робити. Якщо зараз знайде і забере гроші, дівчинка розкаже батькам, хто був у квартирі. Ті все зрозуміють, й він може опинитися за гратами.
— Дядю, я ваші рукавиці не можу знайти,— пролунав поряд голос дитини. — Зачекайте, доки повернеться з роботи тато.
— Може, ти мені запишеш номер його робочого телефону,— попросив Андрій, хоча й так знав номер.
Дівчинка знайшла клаптик паперу, ручку, приклала листочок до стіни й почала писати. Песик крутився біля її ніг. Надійка відігнала собаку, й той побіг в іншу кімнату.
Федорук стояв позаду дівчинки. Несподівано щосили вдарив її кулаком у голову. Дитина відлетіла до протилежної стіни. Почала з криком підніматися.
— Замовкни!— зашипів бандит і вдарив її ще раз.
Дитина впала, потім піднялася й побігла в спальню. Звір у людській подобі кинувся за нею. Вхопив за волосся і вдарив по голові невеличкою гантеллю, котру побачив на підлозі біля шафи. Надійка знепритомніла. Бандит пішов на кухню, в шухлядах знайшов ножа, підскочив до дитини й кілька разів черкнув лезом по шиї. Ножа відкинув вбік. На кухні витер рушником закривавлені руки й почав шукати гроші. Повикидав з усіх шаф на підлогу одяг. В одній знайшов двадцять гривень. З дитячої шкатулки висипав у кишеню куртки всі монети, котрі Надійка збирала.
Довше шукати гроші було небезпечно. Двоногий звір підійшов до вхідних дверей, прислухався, чи нікого немає на сходах, й вислизнув з квартири...
Коли вийшов на подвір’я, перерахував монети, які висипав із шкатулки. Всього було близько двадцяти гривень. Бандит вдома поміняв штани, бо були замащені кров’ю, у перукарні підстригся. Потім пішов на ринок, перехилив там кілька чарок горілки, запив пивом. Купив ще два курячих стегенця й подався до Інни. Коханка їх зварила, поїли.
— Можливо, тебе хтось запитає, де я був сьогодні з десятої до одинадцятої години, скажеш, що у тебе,— попередив убивця.
— Кого це цікавить і чому?
— Пізніше про все дізнаєшся...
Того ж вечора на квартиру до Інни прийшли працівники міліції й Федорука заарештували. Вбивця й грабіжник в усьому зізнався, розповів, а потім показав, як здійснював свій жахливий злочин. Виявилося, що він давно страждає хронічним алкоголізмом. Мав дружину, але вона забрала доньку й втекла від пияка. Особливого бажання працювати не було. Вирішив пограбувати когось й таким чином розбагатіти...
Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області за вбивство дитини з особливою жорстокістю засудила Андрія Федорука до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
Заслухавши вирок, убивця відмовився від усіх своїх попередніх свідчень й вигадав іншу версію, про яку написав у Верховний суд України. До нього нібито біля автостанції підійшло двоє невідомих. Погрожуючи пістолетом, сказали, щоб допоміг проникнути в квартиру Олександра. Під дулом пістолета він змушений був просити Надійку, аби відчинила двері. Незнайомці і вбили дівчинку та пограбували квартиру. Раніш, мовляв, Федорук обмовив себе, бо ті пообіцяли знищити всю його родину, якщо видасть їх.
Версію Федорука було перевірено. Як і сподівались, вона виявилась просто вигадкою п’яниці. Верховний суд України вирок залишив без змін. До кінця життя вбивці доведеться сидіти в кам’яній камері, а це все одно, що лежати живому в труні...
Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.