У цьому переконалися журналісти «Волині», побувавши на підпільній гуральні, що працює на повну потужність...
У цьому переконалися журналісти «Волині», побувавши на підпільній гуральні, що працює на повну потужність
Сергій НАУМУК, Анна КАРАСЬ
—Чом ми й досі гонимо горілку серед лісу? — перепитує чоловік, який назвався Василем. — А ви чєсом ни з міліції? Нє? То зараз попробуєте нашої самогонки після вашої «казьонки» і порівняєте, де справді натурпродукт. Це вже пізніше з розмови ми довідались, чому й досі на Поліссі побутує звичай облаштовувати такі собі підпільні гуральні просто в лісі. Це й безпечніше (все-таки офіційно самогоноваріння не дозволено, хоча українська влада толерує його куди більше від радянської), і зручніше (забрав додому лише готовий продукт та брагу, а решту й прибирати не треба), і дешевше (дров навколо повно), а головне — надійніше (марка «Для себе» означає найвищу якість). Розташована ця гуральня у… Та, зрештою, яка різниця, де саме. Скажімо так, серед лісу в одному з поліських районів Волині. Спілкуємося на умовах анонімності. Чому — зрозуміло. …Кілька хвилин тому, коли редакційним автомобілем наближалися до глибини «поліських руд», фантазували, як нас везтимуть до підпільного «спиртзаводу». Хтось передбачав, що всім зав’яжуть очі, аби не запам’ятали шлях. Може, перепинять хлопці з автоматами й питатимуть пароль? А насправді усе було значно прозаїчніше. Зідзвонилися, і через якусь мить із лісу вийшов чоловік середніх літ і наказав нам повертати ліворуч. Через трохи зупинилися просто на лісовій дорозі. Де ж гуральня? Лише добре вдихнувши незвичного специфічного аромату, зрозуміли, в який бік рухатись. Через трохи в кущах уже чути розмову й метушню. Це і є місце, де селяни гонять самогон. Доволі близько від дороги, проте сторонній нізащо не здогадається. Говорячи цитатою з фільму: «Чужі тут не ходять». Власне цей постулат і є головним засобом конспірації. Уже пізніше нам розповіли, що подібні самогонні апарати колись стояли в багатьох навколишніх селах. Та заздрісники швидко закладали один одного представникам влади. У цьому ж селі — один за всіх, і всі за одного. Саме тому підпільна гуральня досі успішно діє. — Микола, — чоловік розмашисто подає руку. — Іван, — так само коротко каже другий, виливаючи брагу з бочки у відро. Процес у самому розпалі. Ліворуч нас — металева бочка з водою, обкладена вогнищем. Це джерело пари. У центрі — дерев’яна бочка з брагою. А праворуч — так званий змієвик — бочка зі скрученою в пружину мідною трубкою, де дистилюється спирт. Під змієвиком, у ямці, стоїть трилітровий слоїк з лійкою. — Щойно вигнали з цукру, а зараз будемо заправляти житню, — пояснює Микола. Незабаром він наповнює бочку брагою, вставляє трубки в потрібні отвори. Микола докидає у вогонь дров, а «директор заводу» Іван, як він сам себе називає, підпихає ножем ганчірки, якими ущільнює місця з’єднань трубок з бочками. За трохи чути доволі голосне ритмічне буботіння. Бочка з брагою аж здригається від пари. Із змієвика тоненькою цівкою починає литися самогон. Хлопці куштують ще теплий напій із бляшанки, крекчуть, що міцний. Пропонують і нам. І як тут не спробуєш, коли для гостей із Луцька ще й шикарний «стіл» організували просто на возі, на якому привезли бідони з бражкою. Його родзинка — банячище смачнющого борщу із м’ясом та грибочками, яких можна назбирати, як тут кажуть, поки не накапало у трилітровий слоїк — «слонік» по–тутешньому. Під час розмови дізнаємось, що підпільною гуральнею користується майже півсела. На всіх вистачає, і ніхто не закладає. Буває, що самогон гонять у дві, а то й три зміни. Є певна черга. Щоправда, в особливих випадках (весілля, хрестини чи щось подібне) пропускають поза чергою. Доки розмовляємо, наповнюється перша трилітрова банка. «Директор заводу» замінює її другою. Потім весь самогон змішують, доводять до бажаної міцності (зазвичай — не менш як 45 градусів) та консервують. На наших очах Микола дістає ключ та кришки і закручує банку — продукт готовий. Не на диктофон хлопці розповіли, що на цю точку їздить не тільки колишнє районне керівництво. Замовлення роблять і нардепи. Не гребують, адже знають, де спиртне з натуральних компонентів. — А якось нам привезли у подарунок те їхнє віскі. Попробували ми — якась гидота. Наша самогонка точно не хужа. Чи не так? — перепитує дядько Василь. І нам справді нічим заперечити. Тут аби після «житнівки» на ногах встояти. Жартуємо, звичайно. — Віте тико напишіте, що алкоголь — то зло. А ми самогонку із целєбною метою гонимо. При будь-якій власті. Так вже у нас прийнято. Традиція. І той анекдот згадайте для всіх читачів «Волині», від якого сильно сміялися. Отож згадуємо. Чоловік зайшов до сусіда: — Слухай, куме, мені треба за квартиру заплатити. Приглянь у мене на кухні за самогонкою, яку я жену. Коли треба, баночку поміняєш, води зо два відра заллєш… Через півгодини сусід приніс два відра води, поміняв банку і знову пішов. А через трохи повернувся з відрами, аж тут його вже два міліціонери чекають. — Ну що, самогонщик, попався? Пиши пояснення. Чоловік трохи подумав і ось що написав: «Заява прокурору. Сиджу вдома, виглянув у вікно, аж бачу — над сусідньою хатою дим. Пожежа! Я швиденько схопив два відра з водою, щоб гасити, прибігаю, дивлюсь, а тут два міліціонери самогонку женуть!»
