Окремо хочу торкнутися теми так званих шкільних «поборів». Чесно кажучи, особисто мене це слово ображає....
Французький філософ Вольтер писав, що для кожного народу після хліба найголовнішою має бути освіта. На жаль, українські реалії змушують ставити під сумнів думку знаменитого мислителя. Цей висновок підтверджують також два листи, які нещодавно надійшли в редакцію нашої газети. Люди, які їх написали, мають безпосереднє відношення до роботи з дітьми. Один працює керівником сільської школи, в другого — директорує дружина...
«Я НА ВАС ДО СУДУ ПОДАМ» Засоби масової інформації засипають нас повідомленнями про прикрі випадки, що трапляються в освіті, в яких учителів, як правило, показують з гіршого боку. Як керівнику шкільного колективу хочеться виступити на захист педагогів. Шановні журналісти ніколи не працювали у школі, не розуміють її специфіки, адже діти сьогодні далеко не ті, які були 10-20 років тому. Це нове покоління, яке добре знає свої права, але, на жаль, не хоче знати і виконувати своїх обов’язків. Часто на уроках учні дозволяють собі грубе звертання до вчителя, лайку до однокласників у його присутності. На зауваження реагують миттєво: «Ви не маєте права» або «Я на вас до суду подам». На жаль, значною мірою цьому потурають батьки, які вдома дозволяють собі при дітях не найкраще висловлюватися на адресу педагогів. При першому ж непорозумінні батьки біжать до школи з претензіями або одразу телефонують на гарячу лінію в найвищі інстанції про буцімто злочинні дії педагогів стосовно їхнього чада. В такі хвилини завжди пригадую своє дитинство, коли авторитет учителя був непорушний, і батькам навіть на думку на думку не спадало ставити під сумнів правильність його рішень. Якби я, прийшовши додому, сказав батькам, що насварили в школі, «березова каша» мені була б гарантована… А поштовхом до написання цього листа став сюжет «Школа наче армія» про конфлікт, що трапився у селі Кременець Рожищенського району. Як директор школи я не можу повірити у те, що мій колега «ганяв» другокласників навколо приміщення, аби отримати від них зізнання, хто спалив Державний прапор. Як на мене, це абсолютна дикість, якої не може бути в принципі. По-перше, у школі на мізерну вчительську зарплату (після закінчення вишу при повному навантаженні молодий спеціаліст отримує лише 800—1200 гривень у кращому випадку) зараз можуть працювати лише одержимі своєю професією люди. По-друге, у розслідуванні телевізійників знову ж таки зміщено акценти. Чому би їм не розповісти про те, що за наругу над державними символами України є відповідна стаття у Кримінальному кодексі? Пригадати з історії про той тернистий шлях, який пройшов наш народ під синьо–жовтим прапором. Також погоджуюся з педагогами із Кременця, що учні постійно псують шкільне майно, яке у школах 20-30–річної давнини. І сам завжди у погожу днину прошу дітей, особливо молодших класів, на перерві виходити гратися на вулицю. Там можна досхочу побігати, нічого не розбивши. Окремо хочу торкнутися теми так званих шкільних «поборів». Чесно кажучи, особисто мене це слово ображає. Не знаю, як міські школи, а сільські, особливо з малою кількістю учнів, ледве зводять кінці з кінцями. Держава самоусунулася від фінансування: виділяє кошти тільки на заробітну плату, харчування учнів пільгових категорій, оплату за енергоносії та підвезення школярів. На зміцнення матеріально-технічної бази не дають ні копійки. І що має робити директор, до якого заходить завгосп і каже: потрібно 100 електричних лампочок, 2 кг цвяхів, кран на кухню, мийні засоби, мішки для сміття… Де той керівник повинен узяти кошти на все це? У відділі освіти мова коротка: «Шукайте спонсорів» або «Вигравайте проекти». Це значить, що, крім основної роботи, директору потрібно займатися ще й громадською діяльністю, писати проекти, їздити на форуми, збирати документи і т. д. Тому школи вимушені створювати піклувальні ради, батьківські комітети, щоб забезпечити найнеобхідніше. Але про це ніхто не хоче чути, натомість постійно звучить слово «побори». Тому у мене виникла ідея нового телевізійного шоу «Попрацюй на місці сільського директора школи». Найкращий час для його проведення – підготовка шкіл до нового навчального року, коли фарби немає (а треба 60—70 банок), цементу немає (треба декілька мішків), зварювальника немає. А потім надходить вказівка заготувати 100 кубометрів дров, знову ж без коштів на транспорт і дизпаливо. Плюс вказівка предплатити 10 примірників «Волинської газети» на школу на 2 місяці. І на завершення — перевірки кількох контролюючих фірм: енергонагляду, пожежної, Фонду соціального страхування, які добре знають про нульове фінансування і все одно штрафують керівників. Ось і змушені наші школи побиратися, як жебраки, випрошувати у того цвяхи, у того цемент, у того дрова. Але цю ситуацію потрібно докорінно змінювати. Не можуть директори щорічно готувати школи до нового навчального року власним коштом! Тому, шановні наші працівники ЗМІ, допоможіть нам у цьому, а не вишукуйте смажені факти там, де їх немає. Запевняю вас, українська освіта щоденно сумлінно виконує своє головне призначення – дає дітям знання. І що б не сталося в учителя вдома, які б негаразди не ятрили його душу, він однаково приходить у клас із посмішкою, бо на нього там чекають діти. Турійський район
ЧОМУ УЧИТЕЛЮ НЕ ДО РОМАНТИКИ? Моя дружина свою трудову діяльність розпочала в шістнадцять, відразу після закінчення школи. Вищу педагогічну освіту здобула, навчаючись заочно. Тепер у неї майже 40 років стажу і до законної пенсії трохи більш як два роки. Останні десять працює директором школи. Протягом цього часу її неодноразово нагороджували грамотами і цінними подарунками Мені, як її чоловікові, добре видно, яка нелегка ноша лежить на тендітних жіночих плечах, та й мужчинам- директорам шкіл теж, мабуть, доводиться нелегко. Постійні клопоти, звіти, накази, конкурси… Різні перевірки: пожежники, санстанція, прокуратура та інші. Здається, тільки лінивий не їде з району і не вказує, що робити і як робити. Думаю, мало залишається часу на якісне виховання і навчання молодого покоління через різні папери, документи, інструкції і т. д. Останніми роками школи оснащують різною комп’ютерною технікою: ксерокси, принтери, інтернет. Ну, думав, легше вже буде дружині, допоможе потужна сучасна техніка. Де там — паперової роботи значно побільшало! Тепер уже дня мало, то вечорами працює в школі за комп’ютером. Крім цього, додалися й клопоти з ремонтом розумної техніки. Відпустка її теж здебільшого проходить у школі, адже літо — це час ремонтів, підготовка до наступного навчального року. Левову частину відпускних грошей потрібно витратити на матеріали для ремонту школи, які цьогоріч держказначейство чомусь не поспішає повертати. Через зайнятість у школі дружина зовсім не має часу подивитися улюблену телепередачу чи почитати цікаву книжку. Я чим можу стараюся допомогти половинці в роботі: транспортом, ремонтом шкільної електромережі, деякими зварювальними роботами тощо. Але це краплина в морі, зважаючи на те, скільки клопотів і обов’язків у директора школи. Деколи, маючи на меті трошки відволікти дружину від шкільних клопотів, прошу її звернути увагу, який тихий теплий вечір, які яскраві зорі світять або як гарно співають птахи за вікном… На це вона не зовсім ввічливо відповідає, що їй ніколи вгору глянути, а у мене дурниці в голові… Дивлюся на стоси книжок, зошитів, інших паперів на столі й думаю: а може, моя дружина й має рацію? Ратнівський район
