Того року я стала першокурсницею столичного університету. Знайомий студент-математик, староста тенорової партії студентської академічної капели «Дніпро», запросив поїхати разом із ними до Переяслава-Хмельницького...
Того року я стала першокурсницею столичного університету. Знайомий студент-математик, староста тенорової партії студентської академічної капели «Дніпро», запросив поїхати разом із ними до Переяслава-Хмельницького
Василина САДОВА
У колективу була така традиція: щороку 25 грудня, в день написання Тарасом Шевченком «Заповіту», приїжджати у це містечко і в будинку лікаря Андрія Козачковського, власне, у тій кімнаті, де твір був написаний, акапельно його виконувати. Звісно, відмовитися від такого я не могла, тим паче що в Переяславі–Хмельницькому досі ще не була. Не оповідатиму про почуття, пережиті в будиночку Козачковського. Після «Заповіту» хористи співали ще «Думи мої», «Тече вода в синє море» та інші пісні на слова Кобзаря. Потім слухали розповідь екскурсовода про той період життя Шевченка. Коли вийшли на вулицю, над містом уже опустилися сутінки, в яких діамантово зблискували сніжинки, які летіли й летіли із невидимих небес. Доки ми гостювали у лікаря Козачковського, перший сніг устиг вкрити землю товстим килимом. Меланхолійний настрій розвіявся, і ми, як діти (втім, було нам по 17—20), почали грати у сніжки. Я зліпила величезну, але м’яку сніжку й мала намір кинути її у знайомого математика, але він спритно відхилився і моя сніжка, завбільшки з голову, полетіла просто в обличчя незнайомого хлопця, геть заліпивши йому товсті окуляри. Мені було дуже ніяково, я підбігла до юнака, зняла рукавички і почала зчищати сніг зі скелець, лепечучи якісь слова вибачень. Від сорому за свою нерозважливість почервоніла, долоні були гарячі, як жар. Раптом хлопець взяв мою руку, притулив до вуст і приязно сказав: — Мене звати Артур. А тебе? Так ми познайомились. Потім кілька разів випадково (а може, мені так здавалося) зустрічалися у студентській бібліотеці, адже навчалися на різних курсах і факультетах. А через кілька днів у мене був день народження. Не знаю, звідки про це довідався Артур. Але того дня на квартирі, де я жила, пролунав дзвінок. На порозі стояв він. Я не знала, як поводитися, адже господиня квартири попередила: «Гостей не водити». Та все ж запросила хлопця в кімнату. Він розстібнув пальто і дістав з-за пазухи згорток, у якому були… три червоні тюльпани! Це сьогодні нікого не здивуєш найекзотичнішими квітами у будь–яку пору року. А тоді на календарі була зима 1970-го! До того ж це були найперші у моєму житті квіти, подаровані хлопцем. Не могла подолати зніченості й розгубленості, бо хотіла б дістати такий сюрприз не від Артура. Але тому, іншому, за яким побивалося моє серце, було байдуже, коли у мене день народження. Мабуть, відчувши мою холодність, Артур незабаром пішов. І лише тоді я здогадалася поставити квіти у вазу. Коли ми зустрілися через багато літ, він дорікнув мені за це. Прости, Артуре! Але на той час мене ще ніхто не навчив, що подаровані квіти треба одразу ж ставити у вазу. Квіти ж не винні…
