Волинський нардеп став лауреатом премії імені Євгена Чикаленка (на фото) — визначного громадського діяча, благодійника, мецената української культури кінця ХІХ — початку ХХ століття...
Волинський нардеп став лауреатом премії імені Євгена Чикаленка (на фото) — визначного громадського діяча, благодійника, мецената української культури кінця ХІХ — початку ХХ століття
У жовтні одноголосним рішенням Ліги українських меценатів Ігорю Палиці присвоєно премію імені Євгена Чикаленка за самовіддану благодійницьку діяльність. Відомий український письменник та літературознавець, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький розповів, що кандидатуру Ігоря Палиці схвально сприйняли усі члени журі
Наталія ТАНДРИК
—Серед цьогорічних номінантів Ігор Петрович був найбільш достойною фігурою, — підкреслив письменник. — Його благодійна діяльність надзвичайно важлива для розвитку української культури і триває безперервно. Приємно, що добрі справи народного депутата не прив’язані до виборів, адже навіть після балотування у Верховну Раду він продовжує реалізовувати усі проекти, заплановані раніше. Постать Євгена Чикаленка справді унікальна: він продавав землю десятину за десятиною, аби спрямувати кошти на розвиток літератури та преси. Наприклад, тисячу карбованців перерахував журналу «Київська старовина» для укладання фонду нагороди за написання найкращої історії України. Це промовисто свідчить про національно свідому філантропію патріота. У 1904 році він дав кошти на організацію Українських наукових курсів у Львові, призначених в основному для вихідців із царської Росії, аби вони могли ознайомитися з історією та культурою України. 25 000 карбованців благодійник виділив на будівлю Академічного Дому у Львові, де для студентів проживання було доступне. Єдина його умова — щоб молодим людям із Наддніпрянщини помешкання виділялось насамперед. У часи, коли преса була одним із найвизначніших чинників формування національної свідомості, разом з Василем Симиренком Євген Чикаленко бере на себе витрати на видання щоденної української газети «Громадська думка» (1906), а після припинення її діяльності — часопису «Рада» (1906 — 1914) та місячника «Нова громада». В одній із статей про Євгена Чикаленка його названо «конструктором українського визвольного руху». Він вкладав у справу не тільки гроші, але й душу. Бо можна дати їх, щоб тільки відчепилися, чи вкладати душу, бо матеріально це нічого не коштує. Тверезий і самокритичний, залишався відданим «безнадійній» справі утвердження українського духу. У його родині розмовляли українською мовою, що на той час було рідкістю, бо навіть у відомих діячів національно–культурного руху мовою домашнього вжитку була російська. Вислів Євгена Чикаленка «любити Україну до глибини кишені» став девізом Ігоря Палиці. На прес–конференції у вересні обранця волинян запитали, чи не шкода йому грошей, витрачених на благодійність. Відповідь була однозначною: «Гроші — це матеріальні цінності, яких не шкода. Шкода, коли вони йдуть не в те русло». Засновник благодійного фонду ствердив: найвищою нагородою для нього є щасливі очі людей, які в цій сірій економічній і політичній ситуації повинні мати бодай щось радісне, тому благодійний фонд продовжує свою діяльність та реалізовує проекти, спрямовані на розвиток міста. — Те, що Ігоря Палицю відзначили премією імені Євгена Чикаленка — подія прикметна, — так прокоментував присвоєння премії Ігорю Палиці український поет, прозаїк, літературний критик, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Слапчук. Зумисне опускаю регалії Ігоря Петровича, бо, як висловився Умберто Еко в листі до кардинала Мартіні: «Є люди, чий інтелектуальний капітал закладений у самому імені, котрим вони підписують свої думки». Ім’я Ігоря Палиці є тим титулом, яким він підписує свої справи. У певний момент здавалося, що в Україні занепала традиція філантропії. Тих, хто має сумніви, що така традиція існувала, відсилаю до книги Михайла Слабошпицького «Українські меценати», де простежується історія (знову ж таки в іменах) українського благодійництва, а також висвітлюється теперішній його стан. — Думаю, якби ця книга писалася сьогодні, ім’я Ігоря Палиці могло б фігурувати серед достойників, оскільки в історію українського меценатства він уже вписаний, — продовжив поет. — На мою думку, це велика честь бути послідовником такої визначної особистості, як Євген Чикаленко. Україна все ще потребує конструкторів визвольного руху. Найперше нам належить визволитися від власних комплексів, що спричиняють до саморуйнівних тенденцій. Гроші Ігоря Палиці, які він виділяє на доброчинність, повинні стати тими ін’єкціями, що спонукають хворий організм до одужання. У цьому обранець волинян послідовний, його пожертвування осмислені і вмотивовані, їх можна розцінювати як інвестиції, з яких Україна згодом отримуватиме дивіденди. Зостається привітати Ігоря Палицю з нагородою. І хоча недарма кажуть, що ніяка добра справа не залишається без покарання, прекрасно, що часом з’являється можливість якоюсь дрібкою віддячити благодійникові за його добро. Таким чином і Ліга меценатів заслуговує на добре слово, оскільки зуміла унаочнити й матеріалізувати вдячність лучан.
