«У КОЖНОМУ УЧНЕВІ МИ БАЧИМО СВОЄ ПРОДОВЖЕННЯ»

Приблизно третину свого життя наші діти проводять у школі. І від того, як їм там ведеться, багато у чому залежить душевний спокій батьків. Про ЗОШ №22–ліцей — одну з найбільших шкіл Луцька — доводилося чути, що для дітей вона, як друга домівка. І це, напевно, найкращий комплімент для закладу, який цими днями святкує 25-річний ювілей. Напередодні урочистостей ми зустрілися з його незмінним керівником, відмінником освіти України, членом колегії управління освіти і науки облдержадміністрації, заслуженим працівником освіти України Василем ОЛЬХОВИЧЕМ (на фото)

Тамара ТРОФИМЧУК

«ОЧОЛИВ ШКОЛУ, КОЛИ ПІД НЕЇ ТІЛЬКИ ЗАЛИЛИ ФУНДАМЕНТ»
— Василю Олексійовичу, чим запам’ятався той день, коли ви вперше переступили поріг 22-ї луцької школи?
— Моє перше знайомство зі школою відбулося у січні 1988 року, після того як був призначений відповідальним за комплектування цієї новобудови. На той час заклали лише фундамент майбутньої школи, але роботи проходили у такому швидкому темпі, що всього за 7 місяців після мого призначення, 1 липня 1988 року, школу прийняла в експлуатацію державна комісія.
— Які ж плани будували ви, ставши директором, і чи судилося їм здійснитися?
— У першу чергу хотілося створити колектив однодумців із числа тих працівників, котрі прийшли до нас із різних шкіл міста. Мріялося також про дружний учнівський колектив, який би переймався спільною ідеєю, мав свої традиції. Вважаю, що ці мрії частково збулися. У школі нині трудиться згуртована команда дирекції та педагогічного колективу. Якщо у 1988 році мали лише одного вчителя-методиста, то сьогодні їх 20, звання «Старший вчитель» має 21 педпрацівник. А загалом у школі — 114 педагогів, з яких 57% —з вищою кваліфікаційною категорією. На жаль, не збулися мрії про однозмінне навчання. Школа постійно працює у дві зміни. Були роки, коли у нас навчалося 1400—1600 дітей. Зараз маємо 1190.
— Про мистецтво управління людьми сьогодні пишуть цілі книги. Якими правилами в своїй роботі керуєтеся ви, ось уже 30 років перебуваючи на керівній посаді?
— Сьогодні директор повинен мати високий рівень професійної компетентності і соціальної зрілості. Потрібно враховувати не тільки зовнішні показники праці вчителів (успішність, результативність), а й їхній внутрішній стан – мотивацію до ефективної роботи, саморозвитку. Керівник повинен вміти робити правильний вибір, своєчасно приймати рішення, не боятися брати на себе відповідальність, вміти делегувати повноваження. Моє життєве кредо включає в себе дві істини. Перша — всі люди такі ж розумні, як і ти, але багато є ще розумніших. Друга — робити всім людям добро ти не зможеш через обмеженість фізичних і матеріальних можливостей, але маєш всі можливості не робити нікому зла.

«СЕРЦЕ ВЧИТЕЛЯ ПОВИННО БУТИ ВІДКРИТЕ ДІТЯМ»
— А які якості хочете бачити у своїх підлеглих?
— Грунтовне знання предмета, володіння новітніми технологіями навчання, індивідуальний підхід, любов до учнів. Педагогічна праця, як жодна інша, потребує органічного поєднання професіоналізму і високих душевних рис. Серце вчителя повинно бути відкрите дітям. Він багато років учиться, перш ніж опанує мудрість виховання, бо праця педагога – то не лише творчість розуму, передусім це — напружена робота серця. У душі кожної дитини є добра іскра. Завдання школи – перетворити її на полум’я.
— Попри свою зайнятість, ви, однак, ще встигаєте проводити уроки фізики. Що спонукає вас не залишати вчительську роботу?
— Урок для мене — це святе. Я йду на нього із задоволенням. Не маю права запізнитися ні на хвилину, незважаючи на те, що, як директора, можуть затримати по дорозі. Проводячи уроки фізики, я забуваю про щоденні клопоти керівника. Любов до педагогічної професії заклав старший брат Євген, який навчав мене фізики у Тростянецькій середній школі Ківерцівського району. Я тоді був старшокласником, допомагав йому готуватися до уроків. Досить швидко цей предмет захопив мене настільки, що вирішив піти стопами брата, хоча завжди мріяв викладати іноземну мову. Згодом Євген перейшов у 15-ту луцьку школу, і я пішов слідом за ним. Працюючи вчителем фізики, систематично займався з обдарованими дітьми. І це дало результати: підготував переможців олімпіад міського, обласного і всеукраїнського рівнів.
— Робота вчителя нині дуже важка, не всі витримують у школі довго. Ви віддали освіті 45 літ. Не шкодуєте про роки, проведені у школі?
— Звичайно, ні. Наснагу у роботі черпаю від колег, учнів, тих, хто щодня поруч зі мною. Вчителі не одразу бачать результати своєї праці. Така вже наша доля, що педагогічне щастя складається з учнівських перемог. Кажуть, праця вчителя ніколи не зникає безслідно. У кожному учневі ми бачимо своє продовження. І сьогодні я пам’ятаю майже всіх своїх вихованців. Адже їм давав не лише знання, а й частину себе. Кожному із 1810 випускників особисто вручав атестат про повну загальну середню освіту. Із них 93 закінчили школу із золотою медаллю, 80 — із срібною. Загалом 85 відсотків випускників ЗОШ №22 вступають до вишів, підтверджуючи високий рівень знань, отриманих у школі. Дуже приємно, коли колишні учні впізнають на вулиці, приходять у школу чи приводять до нас своїх дітей. Їхнє щире слово – то жива вода, яка молодить душу, ба-дьорить настрій і тоді хочеться працювати.