Сьогодні Ярославу Васильовичу Царуку, відомому досліднику історії волинського краю, лауреату премії імені Миколи Куделі, виповнилося 70 років.
Сьогодні Ярославу Васильовичу Царуку, відомому досліднику історії волинського краю, лауреату премії імені Миколи Куделі, виповнилося 70 років. В 1999 році громадськістю відзначалося 60 років від часу проголошення Карпатської України. На Закарпаття прибуло чимало вояків УПА із багатьох областей країни, політичних діячів. Я пригадую, як ви, Ярославе Васильовичу, гордо крокували вулицями Хуста, співаючи повстанську пісню «Ах, лєнта за лєнтою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відставай...». Що вас єднає з УПА? -Мені було десять років, коли польська боївка напала на наше село Заболоття. Ми шукали захисту в селі Глинянка нинішнього Любомльського району, де стояла сотня УПА. Це запам’яталося назавжди. Згодом нашу хату таки спалили поляки і родина перебралася в село Новини, а згодом після приходу радянського війська переселилася в Стенжаричі. Батька взяли до армії і за Віслою він поліг у бою. Але я хочу сказати, що завжди, навіть у найгірші часи, вірив, що у нас буде незалежна Українська держава. Знаєте, коли я перебував на надстроковій службі у Володимирі-Волинському, то, траплялося, коли нікого навколо не було, я співав національний Гімн «Ще не вмерла Україна». Такий був стан душі. І зараз я є членом Володимир-Волинського братства воїнів ОУН-УПА. — Не дивно, що ви були одним з організаторів Руху на Володимирщині. — Отой «стан душі» вам вдалося повністю реалізувати в часи перебудови? — Перш за все я відчув себе українцем. Тоді я працював оператором котельні і в мене знаходився штаб активістів. В котельню навіть заходив з листівками нинішній народний депутат України Тарас Чорновіл. До речі, з його батьком В’ячеславом Чорноволом я зустрічався в будинку Дмитра Себія, сьогодні він фермер. Ми, а також Володимир Путіло, були співголовами Руху. У 1990 році я ходив з хати в хату і агітував, щоб голосували на референдумі за незалежну Україну. Під час виборів до Верховної Ради я найняв автомобіль «Жигулі», повісив агітаційний плакат — голосувати за члена УРП Федора Свідерського. Згодом я вкинув у поштові скриньки 1100 листівок, аби голосували за В’ячеслава Чорновола як за кандидата у президенти. — І все-таки, пане Ярославе, звідки у вас стільки завзяття, такий патріотичний порив? Вибачте, але в народі до надстроковиків-прапорщиків було ставлення дещо скептичне. — Я вважаю, що і в армії я був «білою вороною». Я не вступив у члени КПРС, бо бачив багато несправедливості, пияцтва серед офіцерів, брехливість радянської пропаганди. Але свої обов’язки начальника польового механізованого хлібозаводу виконував добросовісно. Хоча в 1966 році потрапив у неабияку немилість. Мене викликали у Рівне і запропонували їхати у В’єтнам. Я сказав, що готовий захищати батьківщину на своїй землі, як мій батько, але у В’єтнамі мені нічого робити. Поки доїхав до Володимира, мене вже звільнили зі служби. Однак «тиловик» дивізії Герой Радянського Союзу, полковник Гончаров відстояв мене перед членом військової ради. — Ви тепер відомий дослідник історії, автор книги «Трагедія волинських сіл 1943-1944 р.р.». З чого все почалося? — У 1989 році начальник районного відділу КДБ опублікував статтю про трагічні події на Володимирщині у воєнні роки в районній газеті «Слово правди». Мене обурила неправда про криваву різанину і загибель поляків у моїх рідних селах. Я поїхав до односельчан і записав їхні розповіді про польсько-українські відносини. Редактор Федір Самчук, спасибі йому, опублікував моє дослідження «Село за болотом». Після того до мене почали звертатися люди з інших сіл: «А чому про нас не напишеш?». Я сідав на велосипед і їхав по селах від хати до хати, шукаючи старожилів. Кілька веломашин з’їздив. Торік міський голова Петро Саганюк подарував новий велосипед. Мої матеріали зберігаються в окремому фонді Державного архіву області. А книгу мені захотілося написати і видати після того, як я прочитав «дослідження» польських вчених Семашка і Туровського з неправдивими даними про жертви на Волині. — Невже ви й далі збираєтесь у спеку і дощ «колесити» по волинських селах? — Я хочу подати історію кожного села: хто і де загинув, був вивезений, пропав у в’язниці тощо. Систематизовано матеріали по двадцяти селах, залишилося опрацювати і уточнити дані по вісімдесяти. Мені вдалося виявити надзвичайно цікаві факти. Ось у селі Зимному до війни в одній сім’ї було чотири брати і дочка Надія. Двох братів розстріляли енкаведисти в червні 1941-ого року, один загинув на польсько-німецькому фронті, інший пропав в УПА. Мені вдалось встановити, що в селі Хорів 29.09.1949 р. Локачинського району в схроні разом зі своїм чоловіком застрелилася Надія із села Зимне. У війну вона народила доньку Ярославу, котру віддали в інтернат. Згодом її удочерила і дала своє прізвище киянка. І ось завдяки моїм пошукам Ярослава Каліновська приїхала до рідних, яких не знала. Тоді жартували, що Ярослав знайшов Ярославу. — Ярославе Васильовичу, мене здивувало, що ви ще й землю обробляєте. — Ви знаєте, я ніколи не грав у карти. Не люблю навіть дивитися, як пенсіонери так транжирать час. Купив хату у Зимному з сорока сотками грунту ще за радянської влади. Я люблю доглядати землю, там відпочиваю. Моя дружина Марія Василівна (я її звав усе життя Русею — за гарну косу) ніколи не дорікала, що може щось не зробив в господарці, ніколи не питала, що я з тих поїздок матиму, хоч я був часом відсутній кілька днів. У мене два сини — Ігор та Василь, внуки — Наталія, Андрій, Володимир, Ольга. Особливо радію, що молодший син Ігор бере в оренду землю, вміло хазяйнує. — Ви задоволені тим, як розвиваються події в Україні? — Не про таку державу я мріяв. Я хочу бачити на чолі України патріота, котрий захищатиме інтереси свого народу, а не олігархів. На жаль, вибрали у свій час не В’ячеслава Чорновола, а компартійного ідеолога Леоніда Кравчука і все пішло по-старому. Лише додалися корупція, злочинність і безчинство багатіїв, що при владі. Вів бесіду Олександр НАГОРНИЙ. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
