Уродженець Шацька Сергій Тютюнник — один із найпопулярніших російських письменників...
Уродженець Шацька Сергій Тютюнник — один із найпопулярніших російських письменників...
Мирослава ЦЮП’ЯХ
Полковникові російської армії, кавалерові ордена Мужності й медалі «За відвагу» є про що вести діалог із читачем. Він розпочав його на початку 1990–х і відтоді успішно тримає марку: його публікації неодноразово визнавали найкращими, книжка «12 пуль из чеченской обоймы» здобула першість серед тисяч видань на Московському книжковому ярмарку, збірку творів «Обломок Вавилонской башни» номінували на премію Аполлона Григор’єва, а за мемуари, написані у співавторстві з російським генералом Геннадієм Трошевим — Героєм Росії, командувачем федеральних військ під час бойових дій у Чечні та Дагестані, дякував, тиснучи руку, сам посол Ізраїлю. Про літератора писали засоби масової інформації не лише Москви, а й Нью–Йорка, Квебека, Парижа, Тель–Авіва… Та мало де згадувалося, що родом він — із Шацька. Попри свою неймовірну зайнятість, Сергій Петрович кілька разів на рік викроює час, щоб приїхати з російського Ростова–на Дону в Україну. Відвідує друзів і бойових побратимів у Львові та Запоріжжі, заїжджає до сестри Лани в Київ і неодмінно на тиждень–другий осідає в Шацьку, де на нього чекає мама. І хоч він уже понад 20 років живе у Росії, його українська — така ж, як у всіх шачан: емоційна, жива, з колоритними місцевими словами. Про дитячі та юнацькі роки письменник розповідає дуже лаконічно. У 1960–му народився. У 1981–му закінчив факультет журналістики Львівського військово–політичного училища. Служив в армії, де й почав писати. Латвія, Узбекистан, Туркменистан, Німеччина… Далі — участь у бойових діях в Афганістані, в зоні осетино–інгуського збройного конфлікту, в Абхазії, Дагестані, в першій і другій чеченських воєнних кампаніях. Нині Сергій Тютюнник редагує газету Південного військового округу «Военный вестник Юга России» в Ростові–на–Дону. Його перші оповідання про війну й армію не залишили байдужими ні читачів, ні професійних літераторів та критиків. Ось, до прикладу, рядки рецензії письменника Дмитра Бикова: «…проза Тютюнника прекрасна відсутністю цинізму і тієї важкої, суворої самоповаги, якою переповнені військові літератори, котрі вважають, що багато чого бачили в житті. Тютюнник пише захопливо, весело, точно, страшно, діалог у нього живий, описів мало, він перший військовий письменник, що зображує армію не жахливою і наскрізь просякнутою дідівщиною, а по–своєму привабливою». Відтак побачили світ окремі видання Сергія Тютюнника «Как мы с дедом умирали», «Обломок Вавилонской башни», «Моя Мата Хари», «12 пуль из чеченской обоймы», «Рикошет». — Кілька моїх творів по 150 разів виходять із друку під різними назвами. Це хитрощі видавництв, які таким чином заробляють гроші на розтиражованих виданнях. Усі книги розходяться блискавично і без будь–яких рекламних трюків. Найцікавішим своїм проектом вважаю написання разом із генералом Геннадієм Трошевим його мемуарів, які шалено популярні в Росії, — розповідає Сергій Петрович. На початку 2005 року у Франції побачила світ збірка прози і публіцистики під назвою «Война и водка» («Guerre et vodka»). А невдовзі Сергій Тютюнник став одним із сорока російських авторів, які взяли участь у 25–му Всесвітньому книжковому салоні в Парижі. — Не сподівався, що я і моя книга викличуть у європейців такий інтерес. То було цікаве літературне спілкування з колегами по перу, яке переросло в дискусію. Членів нашої делегації прийняв у Єлисейському палаці президент Франції Жак Ширак у присутності Володимира Путіна (на фото). Події, описані в автобіографічному, на перший погляд, оповіданні «Моя Мата Хари», відбуваються в Шацьку, у пору юності автора. Текст, за рецензією одного з критиків, такий насичений емоціями, що іншому письменнику вистачило б на багатотомну епопею. Це не перебільшення, бо я сама буквально «проковтнула» це оповідання, насолоджуючись манерою письма, сміючись з епізодів і впізнаючи в персонажах знайомих людей (оповідання, до речі, можна прочитати в інтернеті). Чого вартий лише опис Шацька: «Мой поселок — это одноэтажные домики, утонувшие в садах; сады, утонувшие в парках; парки, утонувшие в лесах; леса, утонувшие в озерах… Сорок озер с серебряной водой, с песчаными пляжами и сосновыми берегами — на площади в двадцать квадратных километров! Курорт. Это место единственное в своем роде на Украине. Самая трепетная часть моего сердца — там, в поселке, зажатом озерами с четырех сторон…» Лейтмотив оповідання — спогади про першу велику любов на фоні краху стосунків із дружиною. У літературних персонажах впізнається вся рідня автора — прототипа головного героя: сестра, її сім’я, мама, що хоче вгамувати душевний біль сина. «Сказать, что я люблю свою мать, — значит, ничего не сказать. Язык мой беден», — як у житті, зізнається в творі у любові до матері Сергій Тютюнник. Втім, під час нашої розмови стверджує, що сама історія великого кохання до головної героїні Свєтки — це художній вимисел. — Якщо мені повірили, то, виходить, вимисел майстерний. Зізнаюся, всі жінки, з якими мав стосунки, рано чи пізно прочитували «Моя Мата Хари» і ревнували мене до Свєтки! — жартує Сергій Петрович. Письменник не обійдений увагою ні читачів, ні критиків. Одні захоплюються його талантом, другі розбивають дощенту його життєві ідеали. — Я не червінець, щоб усім подобатися, — апелює до останніх відомою фразою. — А з іншого боку, коли виходить книга, а професійні критики мовчать, — це вже тривожний сигнал. З моїми книгами такого не траплялося. Як казав Черчилль, все, що не некролог, є рекламою! Окрім улюбленої справи, в житті Сергія Тютюнника знайшлося місце і живопису — він досвідчений колекціонер. Охоче відгукується й на пропозиції взяти участь у різних соціальних передачах та шоу, глядачі яких просто мліють від його влучних, точних, інколи гострих, але завжди правдивих висловлювань. З гордістю стежить за професійним зростанням доньки Анни, яка стала архітектором і пише успішні статті у фахові журнали.
