У кондитерському відділі одного із супермаркетів зупинилася біля полиці з імпортними льодяниками у красивих металевих коробках...
У кондитерському відділі одного із супермаркетів зупинилася біля полиці з імпортними льодяниками у красивих металевих коробках.
До них у мене особливий сентимент ще з раннього дитинства. У подібній коробці з-під польських льодяників ще мій прадід зберігав під подушкою шматочки колотого цукру, який чомусь був значно смачніший від нинішнього рафінаду. Доки я віддавалася спогадам, підійшов незнайомий чоловік і запитав: — А ви вже купували такі цукерки? — Так, — відповіла, — не раз, бо мої онуки їх люблять. — Мої теж, — усміхнувся покупець. — Тож я вчора купив, а дочка також принесла смоктунці. Але не отакі, по 25 гривень, а рошенівські. Упаковані, щоправда, в целофан, вага така сама, а коштують всього 6 гривень. То я експеримент провів: дав жінці нашу і німецьку цукерку. Вона твердить, що обидві смачні, різниці ніякої, то нащо тратити дурні гроші? Я не знала, що відповісти несподіваному співрозмовникові, але тут же пригадала і дорогущий бельгійський паштет із качиної печінки, який на смак виявився так собі, й італійський сир, який ніхто не захотів їсти. А від польських цукерок у красивих коробках, які у 90-х заполонили наші порожні прилавки і мали смак мила, плювалися всі. То, може і справді не все так погано у нас, і не все так добре у них?
