Сільське господарство нині може бути прибутковим, однак проблему збуту продукції по–різному розв’язують великотоварні сільгосппідприємства та дрібні одноосібні господарства...
Над тим, де збути продукцію нашим селянам, під час чергового засідання прес–клубу міркували перший заступник голови обласної ради Юрій Лобач, голова постійної комісії облради з питань сільського господарства, продовольства та земельних відносин, керівник господарства «П’ятидні» Володимир–Волинського району Валерій Діброва, заступник голови цієї ж комісії, керівник господарства імені Шевченка Горохівського району Андрій Турак, голова фермерського господарства і депутат облради Микола Собуцький, заступник директора департаменту агропромислового розвитку Людмила Петриканин, заступник голови Асоціації фермерів і землевласників Волині Олег Галасун. Усі вони погодилися, що сільське господарство нині може бути прибутковим, однак проблему збуту продукції по–різному розв’язують великотоварні сільгосппідприємства та дрібні одноосібні господарства. Одноосібники часто–густо не мають інформації, яка ситуація на тому чи іншому ринку. Головний редактор газети «Волинь–нова» Олександр Згоранець навів приклад, як у поліській глибинці селяни допитувалися журналістів, чи не бачили дорогою фур, адже для місцевих господарів часто це єдина змога збути вирощене
Сергій НАУМУК
НЕ ЗБУТИ ПРОДУКЦІЮ, А ВИГІДНО ПРОДАТИ Валерій ДІБРОВА: — У великотоварних підприємств більші можливості будувати склади для зберігання сільськогосподарської продукції. Нині на Волині споруджують сховища, де можна зберігати овочі, щоб навесні продати їх дорожче. Великі господарства не мають проблем, як збути зернові, ріпак, сою, кукурудзу, та навіть молоко і м’ясо. Звісно, селянам важче сформувати великі оптові партії і відтак дійти до кінцевого споживача. Такі підприємства, як наше, купують продукцію в одноосібників. Ще й досі «П’ятидні» беруть у населення кукурудзу та сою. Якщо люди сіють ці культури, значить, вони вигідні. Андрій ТУРАК: — На проблему варто глянути під іншим кутом: не як збути, а як продати, щоб було вигідно. Це стосується і великотоварних господарств, і одноосібників. Наше сільгосппідприємство було багатогалузевим. Але ми звузили спеціалізацію до вирощування зернових та розвитку молочного скотарства. Нині ціна кукурудзи (1200 грн/т) балансує на рівні збитковості. Впали ціни на пшеницю. А от за молоко платять добре. Хто готовий ризикувати, повинен мати обігові кошти. Поповнити їх можна кредитами, які нам дорого обходяться. Проте пішли на це, щоб бути менш залежними від перекупників. Збудували молокозавод, де переробляємо власну сировину. Такий шлях можливий для великотоварних господарств. Дрібні, щоб вижити, мають кооперуватися. Якщо продаватимуть продукцію поодинці, ніколи не матимуть добрих цін.
ФЕРМЕРИ ТА ОДНООСІБНИКИ ДОПОМОЖУТЬ СОБІ САМІ? Микола СОБУЦЬКИЙ: — Фермери переконалися, що гроші не на полі — тут їх хіба до 30 відсотків. Заробити селяни можуть на таких етапах руху продукції: фасуванні, пакуванні тощо. Ми зініціювали проведення ярмарків, зелені ринки і вже підійшли до гуртової торгівлі, бо розуміємо, що основний заробіток саме там. Олег ГАЛАСУН: — За останні десять років різко змінився контингент сільгоспвиробників. Сформувалася окрема категорія селян, здебільшого це власники ОСГ, які виробляють товарну продукцію. Проте не знаємо, хто і де вони, скільки їх. У Чарукові Луцького району близько 500 домогосподарств, але з них хіба 10 виробляють товарну продукцію. Решту жителів не цікавить питання збуту, бо вони вирощують її для власного споживання. Звісно, одноосібникам важче продати продукцію. Скажімо, зерно в них закуповують без нарахування ПДВ і за мінусом податку з доходів фізосіб, тобто селянам платять на 33 відсотки менше, ніж великотоварним підприємствам. А щоб зареєструвати фермерське господарство, треба рік працювати на загальній системі оподаткування. Чи може селянин, що з ранку до ночі в полі, утримувати бухгалтера, без якого йому не обійтися у такому випадку? А інакше ФГ не зареєструють. Тут значні прогалини в законодавстві. Вони стосуються й кооперації. За нею майбутнє, але на цьому шляху селяни мають три перепони. Перша — ментальна: люди бояться об’єднуватися, бо кооперацію уявляють як нові колгоспи. Друга — економічна: селянин повинен бути переконаний, що в кооперативі продасть продукцію дорожче, ніж самотужки. Третя — фіскальна: у кооперативі буде більше оподаткування, бо з продажу заплатять ПДВ та податок з доходів фізичних осіб.
ЩО МАЄ ЗРОБИТИ ОБЛАСНА РАДА, ЩОБ ПОЛІПШИТИ ЗБУТ ПРОДУКЦІЇ? Людмила ПЕТРИКАНИН: — Найбільша проблема волинських селян — це збут овочів. На цьому напрямку підтримуємо будівництво овочесховищ. У Луцькому та Рожищенському районах фермери об’єднали навколо себе дрібних виробників, але в інших районах цього не сталося. Все залежить від лідера, навколо якого люди могли б об’єднатися. На молочному ринку найбільша проблема — якість продукції. Щоб структурувати виробників, насамперед вивчили, скільки є сімейних ферм, які утримують трьох і більше корів. У 2011-му їх було 860. Упродовж двох минулих років вони отримували по 100 гривень, а цього — по 200 гривень на корову. Навіть така невелика підтримка цих родин посприяла, що нині сімейних ферм стало вже більше трьох тисяч. Вони на 70 відсотків забезпечені доїльними установками. Ті, хто має більше 5 корів, одержують холодильні установки. А власникам 10 і більше корів будемо давати доїльні міні–зали. Люди переконалися, що в селі можна утримувати 10—20 корів і достойно заробляти. Юрій ЛОБАЧ: — Деякі волинські ініціативи започаткували і на загальноукраїнському рівні. Всі депутати, незалежно від політичних переконань, підтримують сільськогосподарських товаровиробників, голосуючи за програми, які фінансують із обласного бюджету. З державного бюджету для підтримки АПК краю надійшло 27,7 млн, із обласного — 13 млн, із районних — 5 млн гривень. Звичайно, цих коштів недостатньо, щоб профінансувати всі потреби цього сегмента економіки. Валерій ДІБРОВА: — При прийнятті сільськогосподарських програм у сесійній залі облради не обходилося без дискусій, бо деякі депутати шукали в них недоліки. Але доцільність цих напрацювань відчули люди. Звісно, хотілося б направити більше коштів в агропромисловий сектор. Проте в окремих областях і копійки не виділяють на цю галузь, навіть не знають, що таке ОСГ. Переконаний, що, формуючи бюджет на 2014 рік, ми поміркуємо, як збільшити суму на АПК, бо ефективність цих коштів — беззаперечна. Три волинські програми підтримали на державному рівні, ще дві — на розгляді в Кабміні. Це про щось таки свідчить. Цього року ми мали загальний спад промислового виробництва та несприятливу економічну ситуацію, але сільське господарство області дало 10 відсотків росту. Коментарі, як кажуть, зайві. Микола СОБУЦЬКИЙ: — На мою думку, селянам потрібні три речі. По-перше, повинна бути стратегічна програма. По-друге, кошти варто переорієнтувати не на технічні речі, а використати для навчання і стажування фермерів та одноосібників. По-третє, хоча депутати обласної ради не ухвалюють закони, але мають подати у Верховну Раду свої пропозиції, щоб спонукати народних депутатів написати нові закони. Бо при тій законодавчій базі, яку маємо нині, повноцінно працювати кооператив не може.
ЧИ ПОРЯТУЄ СЕЛЯНИНА ДОЇЛЬНИЙ АПАРАТ? Валерій ДІБРОВА: — Селянські господарства мусять спеціалізуватися. Такий шлях обрав аграрний сектор Польщі. У перспективі українських селян — родинна чи кооперативна ферма, де утримуватимуть 10 і більше корів, з холодильним обладнанням, яке поліпшить якість молока, а відповідно зросте і ціна на нього. Хочу підкреслити, що кооперація — затратна справа. І це позначиться на ціні продукції. Торговельні надбавки були завжди. Інша справа — які саме: мінімальні чи максимальні. Олег ГАЛАСУН: — Головна допомога селянину — гідна ціна на продукцію. Ще кілька років тому волинські цукрові заводи укладали по 3 тисячі договорів із селянами-одноосібниками. Нині вже ніхто не вирощує солодкі корені на 15 сотках. Залишилися виробники, які обробляють 2—3 гектари. Це вже товарне виробництво, тобто спеціалізація. Так само станеться і в молочному скотарстві, але тільки тоді, коли переробники платитимуть належну ціну на молоко. Ми пропонували, щоб заготівельники, укладаючи договори з кожним селянином, третій примірник неодмінно залишали в сільраді. Тоді наприкінці звітного періоду можна отримати повернення ПДВ. Не буде тіньового обігу, про який усі мовчать.
ЯК НАВЕСТИ ЛАД НА РИНКУ ЗАГОТІВЛІ МОЛОКА? Людмила ПЕТРИКАНИН: — У земельній сфері все чітко регламентовано законодавством: рента, договори, порядок їх реєстрації. Молоко продають сотні людей щодня. Влада не може втручатися в діяльність переробних підприємств і змусити їх реєструвати договори, бо ж маємо 160 тисяч ОСГ. Наш департамент за підтримки сільрад може врегулювати молочний ринок тільки тоді, коли люди об’єднаються в кооперативи. А якщо йдеться про десятки тисяч договорів, то щодня контролювати їх неможливо.
ХТО ОТРИМАЄ ХОЛОДИЛЬНУ УСТАНОВКУ? Людмила ПЕТРИКАНИН: — Цього року напрямок підтримки родинних ферм запрацював уперше. Вже закуплено 19 холодильних установок. З них три вручено молочарським кооперативам, а 16 — одноосібникам, які утримують 5 та більше корів і продають молоко бюджетним закладам або на ринку. У кожному районі діє комісія, яка визначає людей, котрі отримають холодильну установку наступного року. Депутати облради відповіли на запитання про використання майна невитребуваних паїв, реалізацію продукції на зовнішніх ринках, торгівлю селян на базарах та ярмарках. Наостанок обранці громади міркували, чим варто займатися одноосібникам, які культури будуть прибутковими в майбутньому, а також чи поліпшить ситуацію зі збутом підписання Угоди з ЄС. Втім, останнє питання для українських селян може стати неактуальним.
