У перші дні Євромайдану, коли ми всі боялися силового розгону, я поривалася написати наївну (як тепер розумію) статтю для матерів і дружин міліціонерів та бійців спецпідрозділів, щоб вони якось вплинули на синів–чоловіків, щоб ті не були жорстокими...
У перші дні Євромайдану, коли ми всі боялися силового розгону, я поривалася написати наївну (як тепер розумію) статтю для матерів і дружин міліціонерів та бійців спецпідрозділів, щоб вони якось вплинули на синів–чоловіків, щоб ті не були жорстокими
Іванна КОБЕРНИК, журналіст
Але мого мозку не вистачало на щось більше, ніж на примітивну фразу «знаю, як нелегко вам живеться». Ну ясно, що я нічого не знаю про їхнє життя. Звичайно, можу уявити, як непросто вижити на 4 тисячі гривень зарплати. В гуртожитку. Зустрічаючи щодня традиційну зневагу суспільства. Чуючи слова «менти» і «мусора». Але уявити і знати — це різні речі. Тоді я ще не знала так чітко, як зараз, що наша країна — це суцільна Врадіївка. Що відчуття безкарності — найбажаніше відчуття людей із спецзасобами. Що 1937 рік не пішов в історію. Він повертається, якщо раптом комусь у владі дуже треба. Або не так. Україна — це Врадіївка і 1937 рік постійно. Просто зараз стало більше інтернету, камер у телефонах і людей, готових щось знімати і викладати в соцмережі. Завдяки камерам та інтернету ми дізналися, що «Беркут» і садисти — це синоніми, а не журналістське перебільшення. Що суддя і шлюха — це однокореневі слова. І що кожного з нас будь–якої миті можна забити кийками до напівсмерті і звинуватити в організації масових безпорядків. Що людину з розкроєним черепом, переломами ребер і ніг можуть привезти з лікарні в суд і тримати там цілий день. Що синя від побоїв людина може падати в присутності телекамер, а суддя, не запинаючись, читатиме безпідставну ухвалу про арешт. Що діти одного із затриманих можуть спати на лавочці в залі суду, бо мамі нікуди їх подіти, а суддя пройде повз цих сплячих дітей і засудить до арешту на 2 місяці їхнього батька без жодних на те підстав. Що після побоїв людина 4 дні не бачить на одне око, а її оглянули лікарі тільки тоді, коли долучилися журналісти, депутати, омбудсмен та іноземні посли. Історія розгону акцій протесту на майдані Незалежності 30 листопада, на Банковій 1 грудня і затримання дев’яти людей жахливіша за всі фільми жахів, бачені нами за все наше життя. Звук гумових кийків, якими беркутівці групами били лежачих на землі людей, дівчина, яку за шарф тягнуть по Майдану, залиті кров’ю обличчя і поламана техніка журналістів і насамкінець сцени тортур затриманих з фразами «Ты живой, бл…? На колени, мразь» — все це не залишається по ту сторону екрана, бо кожен розуміє — на його місці міг бути я. І що найстрашніше в цій історії? Найстрашніше, що не Янукович розмахував там кийком. Не Янукович ставив ноги на голови затриманим і фотографувався в цій «переможній» позі. Це робили люди, з якими ми щодня їздимо поруч у метро і зустрічаємось в магазинах. Всі психологи, з якими я говорила або які самостійно висловлювалися на цю тему в соцмережах, сходяться в одному — все це дуже важка психологічна травма і для тих, хто бачив це на власні очі чи навіть через екран. У кожного своя психологічна витримка і межа, і навіть ті, хто кажуть, що не здивовані, теж травмовані насправді. Тому я передумала звертатися з чимось до жінок–матерів–родичів беркутівців. Лише хочу нагадати всім один факт не дуже давньої історії. Був такий командир київського «Беркута» Дмитро Силяков. У 2004 році йому добре дісталося від опозиціонерів після провокації під ЦВК перед президентськими виборами — дитячий садок порівняно з нинішніми жахами, але кров і розбиті голови там були. Не людьми в формі, як зараз, а людьми в масках! Проте розуміючи, що таке кров на вулицях, той полковник «Беркута» віддав наказ не втручатися, коли опозиціонери били його на очах десятків озброєних бійців. Після Помаранчевої революції його звільнили. Віктор Янукович і половина його уряду, які приїжджали до Силякова в госпіталь і обіцяли його не забути, жодного разу про нього не згадали. Через рік в Силякова не розкрився парашут під час стрибка на аеродромі «Чайка»… Це точно доля вашої мрії, панове, які в ніч на 30 листопада віддавали команду «зачищати Майдан аж до Лядських воріт». Ну і ще «трохи на Інститутській почистити»? Повний текст — http://life.pravda.com.ua/columns/2013/12/8/144602/
