Учора в селі Баїв Луцького району поминали жертв трагічних подій 11 грудня 1943 року...
Учора в селі Баїв Луцького району поминали жертв трагічних подій 11 грудня 1943 року. Цього дня було вбито, живцем спалено понад 100 мирних жителів, майже половина з них — діти.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ЧОРНІ МІТКИ НА КАРТІ СЕЛА — Бачите, будівлі жителів Баєва я позначив на карті різними кольорами. Зеленим — ті, що залишились. Усі інші було спалено. Бо горіло село, починаючи з весни 1943 року, не один раз. Ту половину, що ближче до річки, німці й поляки спопелили 7 липня. Іншу частину Баєва палили, били і мордували жителів 11 грудня. Вціліло небагато обійсть, — показує карту села (до 1941 року) з власноруч нанесеними «мітками пам’яті» Іван Душак, представник середнього покоління Баєва. У старому клубі, що неподалік церкви і цвинтаря, діє аж два музеї — бджільництва й історії села. Цим своєрідним культурним центром і відає Іван Анастасійович. Показує товсті папки із зібраними матеріалами про десятки баївських родин: прізвища, документи, світлини. Шкодує чоловік, що встиг обійти поки що тільки 45 відсотків дворів. Водночас збирає старожитності. Домашнє начиння, що слугувало дідам–прадідам, господарський реманент. На стінах — вишиті рушники. Ось плетений солом’яний кошіль… Деякі речі обгоріли. — Такі кошики для зерна в нас навчилися робити, як люди залишилися без майна, голі й босі. Розказували, що в них немовляток клали спати, бо колисок у селі не зосталося, — проводив екскурсію Іван Душак напередодні 70–ї річниці трагічної дати в історії Баєва. Потім йдемо на кладовище. Воно тут доглянуте, прибране, а нині причепурене ще й чистим непорочно–білим сніжком. Могила, до якої прямуємо, — на узвишші. Над нею — три високі хрести, які, здається, випромінюють сяйво, уособлюючи вселенську скорботу, нетлінну людську пам’ять. Під променями несміливого зимового сонечка сніжок тане, скрапує з хрестів додолу чистими сльозами. Вітерець бавиться стрічками на вінках, наче нашіптуючи колискову… Наймолодшому з похованих у цій братській могилі було всього кілька місяців. На пам’ятниках викарбувано імена тих, хто знайшов тут вічний спочинок. Вражає своєю глибинною мудрістю напис: «Це тії, що впали безневинно і прийняли мученицький вінець. Хай їх смерть розбудить любов у народі. Вічная їм пам’ять». Строгі силуети хрестів постали на цвинтарі у 1947 році. Як не бідували тоді баївці, але віддавали останнє, щоб увіковічити пам’ять про загиблих рідних, односельчан. Упритул до кладовища підступила дивом вціліла у війну баївська церква. Історія про те, як уник храм наруги і знищення, нагадує легенду. Кажуть, місцевий батюшка Микола Мушинський разом із громадою завчасу подбав, щоб надійно заховати найцінніші духовні скарби. А коли над хатами під лісом забагряніло небо, настоятель побіг не у схрон, а до церкви. Поклав на східцях молитовник за Річ Посполиту з польським гербом. Чи саме це стримало бандитів, чи просто такою була воля Божа, але храм не постраждав. Другу сотню літ у його стінах люди славлять Господа, моляться за здоров’я сущих і упокій тих, хто відійшов у Вічність. Ось і вчора усі баївці зійшлися, з’їхалися з усіх–усюд сюди на панахиду.
«ЩОБ ЗІБРАТИ ОБВУГЛЕНІ ТІЛА, ЗАБРАКЛО НОЧІ» — 11 грудня 1943 року мій старший брат Панас прибіг зранку з новиною: з протилежного боку села наближаються німці. Дивувався, що не стріляли, як минав їх, йшли тихо. Усі стали дослухатися, що ж діється? Але стояла моторошна тиша. Потім раптово в небі спалахнула ракета — сигнал, за яким, напевно, й розпочали каральну акцію. Було це зранку. І увесь день люди з нашого кута, спаленого ще влітку, з тривогою і страхом ждали сутінок, щоб можна було навідатися в ту частину села, звідки здіймався в небо дим і чулися постріли. Тільки під покровом ночі вдалося пройти на те суцільне згарище. Жахливішої картини ніхто не бачив у своєму житті. З-під обгорілих уламків будівель ми діставали обвуглені рештки тіл жінок, дітей, стариків. У когось вціліло обличчя, у когось — ноги, а чиїсь неопізнані кісточки збирали у відра. Складали останки вздовж паркана біля церкви, — згадує 85-річний житель Баєва Зосим Мельничук. За ніч розшукати усіх загиблих не встигли, тож похорон відклали на 13 грудня. Удень карателі вели обстріл, не давали викопати яму. А вона мала бути великою — завдовжки 3 метри і завширшки 2,5, щоб прийняти понад сотню баївців, яких спіткала мученицька смерть. За підрахунками Зосима Вікторовича, 101 безневинна душа того дня попрощалася з білим світом. — Як розповідала моя теща, жіноцтво пізнавало рідних за клаптиками одягу, ґудзиками. Тіло — чорне, як головешка, а в ліктьовій складочці зігнутої кістки руки побачила рожевий шматочок ситцю у квіточки, який і підказав, кого оплакувати, — доповнював картину кривавої трагедії Іван Душак. — Домовини робити не було коли, та й не було з чого. Хто надибав скриньку, балію, цеберку, хто роздобув рядно… Тільця дітей згоріли дотла. Одне 6–місячне дитинча знайшли з простреленою голівкою, ніжками догори у відрі. Видно, бандити спочатку вбили немовля, а потім вкинули у посудину з водою. У тому довгому ряду обгорілих людських решток була і моя тьотя — мамина рідна сестра з дітьми — 14–річним Ростиком і 10–річною Вірою, й інші родичі. Як відспівували покійних, у небі з’явилися літаки. Люди почали втікати, боялися куль. Один лише священик з місця не зрушив, не перервав панахиду, — продовжує розповідь Зосим Вікторович. У 1943–му він був 15–річним парубчаком, завжди перебував у гущі подій, бо мав небоязку вдачу. Десятки разів потрапляв, як згадує, у ситуації, коли смерть могла наздогнати. Але вижив. Зосим Вікторович вважає, що ангели–охоронці вберегли його, і все життя дякує Богу за це: Як улітку палили наш кут, ту частину села, що від болота, то люди кинулися до річки. Я човном переправляв стариків, дітей на другий бік. Гнані страхом односельчани, прагнучи врятуватися, навалилися на човник і потопили його. Кулі цьвохкали по воді, над якою виднілися тільки людські голови, але тоді нікого не зачепило.
МАРТИРОЛОГИ, ПИСАНІ ВІД РУКИ Свій перелік односельчан, які загинули, прийняли мученицьку смерть з початку війни аж до 1950 року, Зосим Мельничук складав упродовж багатьох безсонних ночей, коли спогади знов і знов повертали його в часи юності, обпаленої вогнем. Дрібним акуратним почерком записував прізвища жертв не тільки німецько–польських, а й усіх інших карателів, які знищували наш люд. — У радянські часи Баїв вважали бандерівським селом, тож знову люди терпіли. Хто пережив той страшний період, боявся й згадувати вголос про трагедію села. То вже тепер, як Україна стала незалежною, почали на мітингах говорити, — показує старожил свій рукописний мартиролог, згадуючи, з чого починалася найболючіша сторінка в історії Баєва. — 7 квітня 1943 року німці вбили і спалили сім’ю Григорія Жданюка: його дружину Євдокію і трьох їхніх доньок. Потім розстріляли родини Петра Поліщука та Василя Вегери. У травні хлопці з УПА в соснинці зробили засідку й перебили німців, які трьома машинами верталися з облави… Зосима Мельничука разом з іншими молодими баївцями того літа гонили працювати на панський двір — фільварок, який охороняли поляки. У червні українські повстанці розбили охорону і спалили господарський двір. Після того польська колонія в Баєві спорожніла, поляки виїхали до Луцька. А над селами Городище, Баїв, Цеперів стали багряніти заграви, клубочитися дими. Спогади старожилів про ті страшні дні записувала і колишня вчителька історії Любов Йосипівна Возняк. Десять років тому вона стала переможцем редакційного конкурсу «Волині» під девізом «Село моє, для мене ти єдине». До глибини серця вразила занотована Любов’ю Йосипівною хроніка подій і, зокрема, стражденна доля Євдохи Назарук, яка на початку війни була бранкою Луцької тюрми. 11 грудня карателі вивели її, батька, матір, 14–літню Ніну і маленьку Марусю в клуню й наказали стати на коліна. Старші дівчата не підкорилися. Убивці стріляли в потилиці. Євдоха залишилася живою. З простреленим обличчям якось доповзла до найближчої хати в Заборолі, де мешкала сестра. Там у січні 1944 року пережила ще один напад поляків, які розстріляли тих, хто був поруч, її знову ж було поранено. Дівчину ще завезли в лікарню до Луцька, але врятувати Євдоху не вдалося. Чимало подробиць про чорну дату в історії Баєва може розповісти й уродженка цього села Віра Галактіонівна Коржаневська, й інші люди, яким досі попіл згарищ стукає в серця. — Хочеться, щоб 70–ті роковини баївської трагедії не тільки нагадали усім про незагойні рани минулого, а й розбудили в людських серцях любов, стали уроком для майбутніх поколінь, — сказала сільський голова Баєва Валентина Сметана, поминаючи жертв 11 грудня 1943 року, висловлюючи думку всіх учасників мітингу–реквієму.
На фото: Іван Душак позначив на карті села усі спалені обійстя.
