НІЧНІ ГОСТІ
...Лідія ввімкнула світло в кімнаті й закам’яніла з переляку. На підлозі лежав нерухомо Петро, а біля його голови червоніла велика калюжа крові. Одна нога була взута, інша — боса...
ЩО В ТЕМНІЙ КІМНАТІ?
Того зимового вечора лучанка Лідія Гуц вирішила разом із сином навідатися до колишнього чоловіка, котрий проживав на вулиці Кравчука. Розлучилися вони чотири роки тому. Дружина довго терпіла його постійні запої, врешті-решт, не витримала, забрала дітей, сина та дочку, й залишила пияка. Правда, часом навідувалася, бо діти хоч інколи хотіли бачити батька.
І цього разу мати та син піднялися на восьмий поверх, де проживав Петро Гуц. Лідія натиснула на дзвінок. Ніхто не відповів. Ще кілька разів подзвонила. Знову тиша. Чи замкнені двері, не перевіряли. Знали, що Петро завжди їх замикав навіть вдень.
— Пішов батько кудись,— сказала мати до сина. — Навідаємося іншим разом.
Уже мали намір повертатися додому, але Ілля випадково натиснув на ручку й двері несподівано відчинилися. Зайшли в коридор. Тут було темно. Ввімкнули світло.
— І в кімнаті темно... А де ж подівся батько? Може, вибіг на кілька хвилин до сусідів і зараз повернеться?— здивувався хлопець.
Лідія ввімкнула світло в кімнаті й закам’яніла з переляку. На підлозі лежав нерухомо Петро, а біля його голови червоніла велика калюжа крові. Одна нога була взута, інша — боса. Поряд валявся його годинник.
— Здається, тато неживий,— сказав злякано Ілля.
Лідія зрозуміла це вже раніше. Кинулася до сусідів. Звідти зателефонувала у “швидку допомогу” та міліцію.
Через кілька хвилин до дев’ятиповерхового будинку приїхало два автомобілі — лікарі та оперативна група. Лікарі, оглянувши Петра Гуца, підтвердили, що він мертвий. В нього виявилась велика різана рана шиї.
Працівники прокуратури та міліції почали оглядати квартиру. Не тільки запах алкоголю, що вдарив прибулим у ніс, свідчив, що недавно тут пиячили, а й залишки їжі, розкидані на кухні та у вітальній кімнаті, де лежав труп. Кров була біля голови померлого та навколо нього. Неподалік, на підлозі, знайшли кухонний ніж із закривавленим лезом. На дверях виявили сліди чиїхось пальців.
— У квартирі під час пиятики сталася бійка,— констатував один з працівників міліції. — Саме тоді й вбили господаря. Скільки у нього було гостей і хто вбивця, поки що не відомо.
— Але де ж чарки та посуд, з якого пили та їли?— запитав хтось.
Скло від чарок та посуду знайшли на землі під будинком. Їх, певне, вбивця викинув з балкона, аби приховати сліди злочину. Будемо його шукати...
КОНФЛІКТ ВИНИК З НІЧОГО
Сергій Крижановський вийшов на вулицю й довго роздумував, куди піти. Нарешті вирішив навідатися до свого знайомого Василя Луцюка. Вдома у Луцюка не було нікого. Василь поставив на стіл пляшку й запропонував:
— Може, вип’ємо?
Крижановський одразу згодився.
Коли розпили пляшку, вирішили піти на ринок “Ювілейний”. Там познайомилися з дівчиною Тетяною. Купили ще пляшку горілки, але де її розпити, не знали. Тож не літо, що можна присісти під будь-яким кущем. Тим більше, що надворі було холодно та й закуски не мали.
— Давай зайдемо до мого знайомого,— запропонував Крижановський. — Він живе зовсім поряд.
— Ходімо,— згодився Луцюк.
Втрьох пішли на вулицю Кравчука. Піднялися на восьмий поверх. Двері відчинив Петро Гуц.
— Гостей приймаєш?— запитав Сергій.
— Заходьте,— запропонував Петро. — Гостям я завжди радий, бо живу сам, як пень серед лісу.
Втрьох зайшли у квартиру.
— Маємо пляшку, а випити ніде. Надворі холодно,— сказав Крижановський.
— У мене місця вистачить.
Господар та несподівані гості розмістилися на кухні. Сіли за стіл, Крижановський витяг пляшку. Господар приніс м’ясний паштет, хліб, огірки. Горілку розпили швидко, немов за себе кинули.
Тетяна сказала, що поспішає додому, швидко вдягнулась й попрямувала до дверей. Василь пішов її проводжати.
Коли Луцюк за півгодини повернувся, Крижановський та Гуц уже сиділи в залі й продовжували пити. Господар, побачивши Василя, підсунув до дивана невеличкий стіл й всі разом вмостилися за ним. Пили й продовжували говорити, хоча в кожного уже заплітався язик. Чомусь почали розмову про армію. Господар похвалився, що служив в Афганістані.
— Брешеш... Хто тебе такого взяв би туди?— засумнівався Луцюк. — Туди брали людей міцних, таких, як я.
— Ти вважаєш себе міцним?— посміхнувся Гуц.
— Міцний чи ні, а я служив у десантних військах!— кинув роздратовано Василь.
— А я в Афганістані... Не віриш, то піди в спальню й подивися мої фотографії,— запропонував господар.
— Де вони?— запитав Крижановський. — Я зараз їх принесу.
— Лежать на тумбочці.
Крижановський піднявся й пішов у спальню...
КОЛИ ПЛЯШКА ДОРОЖЧА ЗА ВЛАСНЕ ЖИТТЯ
Купка фотографій справді лежала у спальні на тумбочці. Сергій почав їх переглядати. Через хвилину-другу почув якийсь гамір у залі, сварку. Здалося, що там б’ються. Потім щось гупнуло об підлогу й настала тиша.
Крижановський поклав фотографії на тумбочку й пішов із спальні . Біля дверей стояв Луцюк.
— Що там сталося у вас? Мені здалося, що ви б’єтесь,— зиркнув на друга Сергій.
— Вже не б’ємося... Я Петра замочив. Тобто зарізав,— уточнив Луцюк.
Сергій не повірив, але коли зайшов у велику кімнату, побачив Гуца. Той лежав на підлозі нерухомо, увесь закривавлений. Схилився над ним. Петро справді був мертвий.
— Чим ти його?
— Он тим,— кивнув Василь на кухонний ніж з чорною пластмасовою ручкою, який лежав на підлозі біля мертвого господаря квартири. Ним щойно різали хліб.
— Що тепер будемо робити? — злякано запитав Крижановський.
— Тікати треба якнайшвидше! Всі сусіди давно сплять. Близько третьої години ночі. Ніхто нічого не чув і не бачив. Вийдемо звідси, а там нехай шукають вітру в полі... Тільки ти дивись ніде нікому не бовкни, що тут сталося, бо обидва опинимося за гратами...
Луцюк знайшов якусь шматку й почав похапцем витирати ручки дверей, потім зібрав докупи чарки, тарілки й пожбурив їх з балкона.
— Щоб не залишилося ніде відбитків наших пальців,— пояснив.
Луцюк і Крижановський тихо вислизнули з квартири й розтанули в нічній темряві...
Хоч і сподівався Луцюк, що злочин приховає ніч, але працівники міліції натрапили на слід вбивці й він опинився на лаві підсудних. Під час слідства і на суді доводив, що вбивати Гуца не мав наміру, але господар з кухні виніс ножа й кинувся на нього. Луцюк, мовляв, вирвав ножа, махнув ним перед собою, зачепив шию.
Луцький міський місцевий суд цю версію спростував і засудив Василя Луцюка на чотирнадцять років позбавлення волі. Правда, колегія суддів судової палати в кримінальних справах обласного суду знайшла пом’якшуючі обставини й змінила вирок — вісім років позбавлення волі. Верховний суд України цей вирок залишив без змін.
Ось так всесильна пляшка забрала в одного життя, в іншого — волю. Гуцу було сорок чотири роки, Луцюку та Крижановському — по двадцять п’ять. Здавалося, що могло їх об’єднати? Об’єднала пляшка. Гуц спочатку працював інженером на заводі, вважався добрим спеціалістом, потім став робітником, а згодом його зовсім звільнили з роботи. Продовжував пиячити — залишився без сім’ї. Після розлучення кілька разів приходив до дружини, просив, аби повернулася, навіть погрожував, що підпалить себе. Вона сказала конкретно: “Кинеш пити — будемо жити”. Не кинув. Горілка виявилася дорожчою не лише за дружину та дітей, а й за власне життя...
Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.
Того зимового вечора лучанка Лідія Гуц вирішила разом із сином навідатися до колишнього чоловіка, котрий проживав на вулиці Кравчука. Розлучилися вони чотири роки тому. Дружина довго терпіла його постійні запої, врешті-решт, не витримала, забрала дітей, сина та дочку, й залишила пияка. Правда, часом навідувалася, бо діти хоч інколи хотіли бачити батька.
І цього разу мати та син піднялися на восьмий поверх, де проживав Петро Гуц. Лідія натиснула на дзвінок. Ніхто не відповів. Ще кілька разів подзвонила. Знову тиша. Чи замкнені двері, не перевіряли. Знали, що Петро завжди їх замикав навіть вдень.
— Пішов батько кудись,— сказала мати до сина. — Навідаємося іншим разом.
Уже мали намір повертатися додому, але Ілля випадково натиснув на ручку й двері несподівано відчинилися. Зайшли в коридор. Тут було темно. Ввімкнули світло.
— І в кімнаті темно... А де ж подівся батько? Може, вибіг на кілька хвилин до сусідів і зараз повернеться?— здивувався хлопець.
Лідія ввімкнула світло в кімнаті й закам’яніла з переляку. На підлозі лежав нерухомо Петро, а біля його голови червоніла велика калюжа крові. Одна нога була взута, інша — боса. Поряд валявся його годинник.
— Здається, тато неживий,— сказав злякано Ілля.
Лідія зрозуміла це вже раніше. Кинулася до сусідів. Звідти зателефонувала у “швидку допомогу” та міліцію.
Через кілька хвилин до дев’ятиповерхового будинку приїхало два автомобілі — лікарі та оперативна група. Лікарі, оглянувши Петра Гуца, підтвердили, що він мертвий. В нього виявилась велика різана рана шиї.
Працівники прокуратури та міліції почали оглядати квартиру. Не тільки запах алкоголю, що вдарив прибулим у ніс, свідчив, що недавно тут пиячили, а й залишки їжі, розкидані на кухні та у вітальній кімнаті, де лежав труп. Кров була біля голови померлого та навколо нього. Неподалік, на підлозі, знайшли кухонний ніж із закривавленим лезом. На дверях виявили сліди чиїхось пальців.
— У квартирі під час пиятики сталася бійка,— констатував один з працівників міліції. — Саме тоді й вбили господаря. Скільки у нього було гостей і хто вбивця, поки що не відомо.
— Але де ж чарки та посуд, з якого пили та їли?— запитав хтось.
Скло від чарок та посуду знайшли на землі під будинком. Їх, певне, вбивця викинув з балкона, аби приховати сліди злочину. Будемо його шукати...
КОНФЛІКТ ВИНИК З НІЧОГО
Сергій Крижановський вийшов на вулицю й довго роздумував, куди піти. Нарешті вирішив навідатися до свого знайомого Василя Луцюка. Вдома у Луцюка не було нікого. Василь поставив на стіл пляшку й запропонував:
— Може, вип’ємо?
Крижановський одразу згодився.
Коли розпили пляшку, вирішили піти на ринок “Ювілейний”. Там познайомилися з дівчиною Тетяною. Купили ще пляшку горілки, але де її розпити, не знали. Тож не літо, що можна присісти під будь-яким кущем. Тим більше, що надворі було холодно та й закуски не мали.
— Давай зайдемо до мого знайомого,— запропонував Крижановський. — Він живе зовсім поряд.
— Ходімо,— згодився Луцюк.
Втрьох пішли на вулицю Кравчука. Піднялися на восьмий поверх. Двері відчинив Петро Гуц.
— Гостей приймаєш?— запитав Сергій.
— Заходьте,— запропонував Петро. — Гостям я завжди радий, бо живу сам, як пень серед лісу.
Втрьох зайшли у квартиру.
— Маємо пляшку, а випити ніде. Надворі холодно,— сказав Крижановський.
— У мене місця вистачить.
Господар та несподівані гості розмістилися на кухні. Сіли за стіл, Крижановський витяг пляшку. Господар приніс м’ясний паштет, хліб, огірки. Горілку розпили швидко, немов за себе кинули.
Тетяна сказала, що поспішає додому, швидко вдягнулась й попрямувала до дверей. Василь пішов її проводжати.
Коли Луцюк за півгодини повернувся, Крижановський та Гуц уже сиділи в залі й продовжували пити. Господар, побачивши Василя, підсунув до дивана невеличкий стіл й всі разом вмостилися за ним. Пили й продовжували говорити, хоча в кожного уже заплітався язик. Чомусь почали розмову про армію. Господар похвалився, що служив в Афганістані.
— Брешеш... Хто тебе такого взяв би туди?— засумнівався Луцюк. — Туди брали людей міцних, таких, як я.
— Ти вважаєш себе міцним?— посміхнувся Гуц.
— Міцний чи ні, а я служив у десантних військах!— кинув роздратовано Василь.
— А я в Афганістані... Не віриш, то піди в спальню й подивися мої фотографії,— запропонував господар.
— Де вони?— запитав Крижановський. — Я зараз їх принесу.
— Лежать на тумбочці.
Крижановський піднявся й пішов у спальню...
КОЛИ ПЛЯШКА ДОРОЖЧА ЗА ВЛАСНЕ ЖИТТЯ
Купка фотографій справді лежала у спальні на тумбочці. Сергій почав їх переглядати. Через хвилину-другу почув якийсь гамір у залі, сварку. Здалося, що там б’ються. Потім щось гупнуло об підлогу й настала тиша.
Крижановський поклав фотографії на тумбочку й пішов із спальні . Біля дверей стояв Луцюк.
— Що там сталося у вас? Мені здалося, що ви б’єтесь,— зиркнув на друга Сергій.
— Вже не б’ємося... Я Петра замочив. Тобто зарізав,— уточнив Луцюк.
Сергій не повірив, але коли зайшов у велику кімнату, побачив Гуца. Той лежав на підлозі нерухомо, увесь закривавлений. Схилився над ним. Петро справді був мертвий.
— Чим ти його?
— Он тим,— кивнув Василь на кухонний ніж з чорною пластмасовою ручкою, який лежав на підлозі біля мертвого господаря квартири. Ним щойно різали хліб.
— Що тепер будемо робити? — злякано запитав Крижановський.
— Тікати треба якнайшвидше! Всі сусіди давно сплять. Близько третьої години ночі. Ніхто нічого не чув і не бачив. Вийдемо звідси, а там нехай шукають вітру в полі... Тільки ти дивись ніде нікому не бовкни, що тут сталося, бо обидва опинимося за гратами...
Луцюк знайшов якусь шматку й почав похапцем витирати ручки дверей, потім зібрав докупи чарки, тарілки й пожбурив їх з балкона.
— Щоб не залишилося ніде відбитків наших пальців,— пояснив.
Луцюк і Крижановський тихо вислизнули з квартири й розтанули в нічній темряві...
Хоч і сподівався Луцюк, що злочин приховає ніч, але працівники міліції натрапили на слід вбивці й він опинився на лаві підсудних. Під час слідства і на суді доводив, що вбивати Гуца не мав наміру, але господар з кухні виніс ножа й кинувся на нього. Луцюк, мовляв, вирвав ножа, махнув ним перед собою, зачепив шию.
Луцький міський місцевий суд цю версію спростував і засудив Василя Луцюка на чотирнадцять років позбавлення волі. Правда, колегія суддів судової палати в кримінальних справах обласного суду знайшла пом’якшуючі обставини й змінила вирок — вісім років позбавлення волі. Верховний суд України цей вирок залишив без змін.
Ось так всесильна пляшка забрала в одного життя, в іншого — волю. Гуцу було сорок чотири роки, Луцюку та Крижановському — по двадцять п’ять. Здавалося, що могло їх об’єднати? Об’єднала пляшка. Гуц спочатку працював інженером на заводі, вважався добрим спеціалістом, потім став робітником, а згодом його зовсім звільнили з роботи. Продовжував пиячити — залишився без сім’ї. Після розлучення кілька разів приходив до дружини, просив, аби повернулася, навіть погрожував, що підпалить себе. Вона сказала конкретно: “Кинеш пити — будемо жити”. Не кинув. Горілка виявилася дорожчою не лише за дружину та дітей, а й за власне життя...
Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.
