Я зникла в його очах. Дивовижно бурштинових. Як у тигра. Гіпнотичних. Як у змії. Заглянувши у них, я втратила спокій і контроль...
Я зникла в його очах. Дивовижно бурштинових. Як у тигра. Гіпнотичних. Як у змії. Заглянувши у них, я втратила спокій і контроль
Соня ХМАРИНКА
Те, що він небезпечний, відчула відразу. І що солодкий — відразу. Довго милувалася ним здалеку. Коли він проходив повз, вдихала його запах — божевільну суміш вітру, осені й солодкої небезпеки. Він просто заворожив мене. Упокорив поглядом. Полонив посмішкою. Спокійний, сильний, упевнений і владний. Бездоганний воїн зі світу жорстоких чоловічих ігор. Загарбник моїх бажань… Тепер люблю цілувати його руки. Бо коли він торкається до мене — світ зникає. А потім вибухає всіма барвами. Він — не мій і ніколи не буде моїм. Просто іноді буває зі мною. І це — фантастично. Дивовижно, скільки проблем нагромаджують люди навколо таких стосунків. «У нас немає майбутнього». Нібито в інакших стосунках майбутнє — залізобетонно гарантоване. Щасливе. Однозначно і безповоротно. Я не хочу його назавжди. І його дружина не має знати про моє існування. Їй так буде спокійніше. Вона ж не повірить, що насправді я не зазіхаю на її спокій. І зовсім не хочу похитнути її впевненості у майбутньому. Я навіть і не думаю про неї, якщо чесно. Ну оце хіба зараз. А так — ніколи. І зараз, коли думаю, — бажаю їй лиш добра. І їй, і її дітям. Бо мені необхідно, щоб у Його світі все було гаразд. А вона і діти — це Його світ. А я — це я. І хто я Йому — пояснити важко. Я не люблю слова «коханка». Хоч воно й похідне від «кохання». Він називає мене другом. Іноді зникає, міняє номери телефонів, прислухаючись до внутрішнього голосу, хоче зникнути назавжди й не витримує — з’являється серед ночі в телефоні з незнайомого номера. «Привіт…» Я люблю з ним мовчати. Дивитися в його очі. Як у тигра. Я ніколи не скажу йому «кохаю». Навіщо ускладнювати? Навіщо давати назву відчуттям і почуттям? Коли можна просто цілувати його руки, божеволіти від його доторків і поцілунків, танцювати з ним під дощем, писати щоранку смс «Гарного дня», а увечері — «Солодких снів», шепотіти йому непристойності й сміятися? … А іноді я думаю — якби мій чоловік хоч раз за п’ятнадцять років подарував мені квіти, чи хотілося б мені заглядати в очі комусь іншому?
