Учора виповнилося б 90 літ від дня народження Петра Михайловича Марценюка. Старше покоління читачів пам’ятає це ім’я на сторінках «Волині» під численними кореспонденціями, репортажами, нарисами...
Учора виповнилося б 90 літ від дня народження Петра Михайловича Марценюка. Старше покоління читачів пам’ятає це ім’я на сторінках «Волині» під численними кореспонденціями, репортажами, нарисами, а ще — віршованими рядками до знаменних дат, які, здавалося, самі народжувалися з-під його пера. Але навіть колеги, які не один рік працювали поряд, не завжди здогадувалися, скільки довелося пережити цьому завжди усміхненому, добродушному, працьовитому чоловікові, в допитливому погляді якого ховалася причаєна задума
Бив у вічі шквал шалений, Тряс мене, як грушу, Та не витрусив із мене Українську душу!
Петро МАРЦЕНЮК «Самому собі».
Валентина ШТИНЬКО
Тільки коли два роки тому стараннями його доньок та колеги журналіста і видавця Феодосія Мандзюка була видана посмертна книжка Петра Марценюка «Прожите й пережите» і я з душевним трепетом перечитала його вірші й особливо — спогади, випрозорилися деякі обставини нашого спілкування. Адже завжди відчувала якесь особливо тепле до мене ставлення Петра Михайловича. Вважала, що тут зіграли роль дві обставини: наше спільне захоплення поезією, а ще при нагоді він згадував, що знав мого тата і навіть одного разу, коли, будучи у відрядженні, обідав у нашому домі, то тримав мене, малу й допитливу, на руках. Звісно, я цього не пам’ятала. Але у 60-х роках мій тато очолював один із найбільших у Локачинському районі колгоспів. І в цьому, власне, ключ до особливих стосунків. Адже саме із Локачинського району була кохана дружина Петра Михайловича — Люба. «… Було це в грізному сорок четвертому році. Наша дивізія з боями просувалася до Західного Бугу. На шляху до нього в околицях Локач їй довелося долати укріплену гітлерівську лінію…». Ось тоді й з’явилося у його житті дівчисько, яке принесло у солдатський госпіталь ринку із паруючими варениками з вишнями… «А потім були листи, які носила польова пошта у двох напрямках — між маленьким волинським селом і багатьма населеними пунктами Польщі, Німеччини, Чехословаччини, де проходив на завершальному етапі війни наш Перший Український фронт», — згадував він. Так дівчина Люба назавше прив’язала до Волині хлопця із Вінниччини, із села Качанівка Хмільницького району. І вже на схилі літ, коли її не стане, у спогадах своїх він напише: «До скону свого життя не дасть мені спокою розпука каяття, що, одружившись з Любою, я не зумів ощасливити її. Менше трьох років вдалося нам прожити після шлюбу. А потім почалися мої митарства по ГУЛАГівських маршрутах, які тривали майже сім років, замість визначених військовим трибуналом двадцяти п’яти». За що, запитаєте, така страшна кара? Та все за те ж, за українську душу. І ще за те, що батько, тільки-но доробившись тяжкою працею до сяких-таких статків, не захотів навіть після погроз вступати до колгоспу, за що був висланий до Сибіру. Там же, попри фронтові заслуги, опинився й «куркульський син». «Найвиразніший спогад мого раннього школярського дитинства — худий чоловік із виразними, здається на ціле обличчя, очима і з невеликою фанерною валізою в руках. Він прийшов звідти, звідки спочатку приходили його листи до мами і персонально до мене, часом віршовані, а часом із невеличкими мальованими кольоровими олівцями картинками (новорічними чи різдвяними). Так уже назовсім увійшов у моє життя Батько — Петро Михайлович Марценюк, якого пізнавала з тих пір і до кінця його земного життя», — напише згодом у передмові до згадуваної вже книги старша донька Лариса Павленко (Марценюк). Хрущовська «відлига» дала йому змогу повернутися з далекої Колими на Волинь, до родини. Знову став працювати у «Радянській Волині», заочно закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. Та оскільки був безпартійним, то йому не світила навіть кар’єра завідувача відділу. Він іноді жартував, що посада кореспондента — найпочесніша у журналістиці, а ми, молоді, тоді навіть не вловлювали гіркої іронії у його словах. Він любив свою роботу, любив людей, землю із її правічними циклами сівби і жнив, тож понад сорок років працював кореспондентом у відділі сільського госпо дарства. За цей час, либонь, не залишилося навіть найвіддаленішого села, де б він не побував у відрядженні. Привозив звідти не тільки кореспонденції й репортажі, а й віршовані рядки. Тодішній редактор, світлої пам’яті Полікарп Шафета, частенько замість передовиці замовляв йому вірш до тієї чи іншої знаменної дати. Але писав він і для душі, у чому пересвідчилися, прочитавши його «Прожите і пережите», творив для дітей, не цурався й гумористичних жанрів. Особливо зворушує велика кількість поетичних рядків, у яких виповідає свою любов до Волині, землі, яка стала йому рідною назавше.
