— Гарний чоловік – він не для однієї, гарний чоловік – для всіх. Твій дід ніколи не був аж надто гарний...
— Гарний чоловік – він не для однієї, гарний чоловік – для всіх. Твій дід ніколи не був аж надто гарний. Та і ніколи не знав, що то таке – любов… За 64 роки, що ми з ним живемо разом, він лиш раз захотів мені щось подарувати. Пішов до кооперативу й набрав матерії на блюзку. Такої, якою дивани оббивають… Бабуся порається біля столу, збираючи якийсь нехитрий обід. Я сиджу і слухаю… Про любов. Я вже доросла. Мені можна
Соня ХМАРИНКА
– Курт був дуже гарний. Йому було так файно в чорній німецькій формі. Він часто приходив до нас на фабрику. То він так казав, що гарний чоловік – для всіх. Його фрау була паскудна. Анастазія, не люби красивих чоловіків, що моїй жінці з того, що я красивий? Так казав. Я знала, що він приходив до мене. Прийде, загляне в очі, скаже кілька слів, але не тих, що хоче сказати… Ми з ним лиш раз поцілувались. В той день, коли вже всьому був капут. Ми знали, що більше ніколи не побачимось. Довго стояли, обнявшись… І він пішов. Лиш раз мені потім здалося, що я бачу його в телевізорі. В новостях показували якусь делегацію. Там був він. Барон Курт фон Вольф. Твій чоловік, не ображайся, не крепко гарний. То і добре… Я дістаю з сумки пляшку лікеру, ми сідаємо за стіл. — Знаєш, вони всі мені тепер сняться. І Миколай, мій перший чоловік, якого забили у війну. І Курт. І… Теж гарний був. Давно вже нема. Дід твій завше до нього ревнував. Хоч і не було чого. А може, й було… Ото доживаєшся до таких років, що всі ті, кого ти любив, – вже на тому світі. Чи ж там побачимся, поговорим? Мені чогось хочеться плакати. Втрачена рівновага, яку я хочу відновити, приїхавши сюди, роздирає серце. Сльози клубком підкочуються до горла, слова не хочуть вимовлятись… Лиш в уяві танцює якась дивна хуртовина – жорстока заметіль, яка колись підхопила й понесла, й закрутила в безжальному вирі та кинула під кулі в далекій Австрії бабусине перше кохання – простого доброго хлопця Миколая, за якого вона 16–річною пішла заміж, попри заборону батьків, і мала кілька місяців щастя. Той дикий смерч збив з ніг і красеня аристократа Курта, який шукав порятунку від своїх і всесвітніх драм в очах дівчини з далеких країв. І дід мій, який вискочив на ходу з поїзда, бо не хотів їхати на примусові роботи, а тоді три місяці добирався додому, ховаючись в норах та тамуючи голод чим доведеться – теж частина тієї хуртовини… — Чого ти не їси? Ти їж. З вашими дурними таліями… Ми з дівчатами в Німеччині все їли брукву. І юшку з кінськими головами. Ото мали талії… А тепер, дяка Богу, все є. Їж. І вип’ємо давай. То ж третя? За любов… … А по війні, знаєш, не до любові було. Та й чоловіків було мало. Я твого діда в себе залюбила і довго думати не дала – привела у свою хату, від якої лишилося три стіни, зашили ми вікна снопками і стали жити. Ні, він не знав, що то таке – любов… А я знала. І мені так хотілося тої любові… Але тепер на старість є з ким посваритись. А всі інші – лиш сняться. Я вже часом не хочу, щоб снились. Та їм, мабуть, кучно… І коли вже я збираюся додому, бабуся каже: — Не закохуйся в красивих. Красиві – вони для всіх… Та і любов – то така штука… А чоловік – має бути. …Я йду до зупинки, ковтаю сльози й дивуюсь – звідки вона завжди знає відповідь на всі мої, а найбільше – німі, запитання?
