– Василю! – гукнула тітка Софія, листоноша, – йди-но забери свою пошту. Не хочу у хвіртці залишати, бо мрячить. Ти ба, зима якась неправильна. Сльотить по-осінньому. А навесні гори снігу намете.
– Хіба нам звикати?
– Мої покійні тато казали: нема зими – не буде літа…
– Василю! – гукнула тітка Софія, листоноша, – йди-но забери свою пошту. Не хочу у хвіртці залишати, бо мрячить. Ти ба, зима якась неправильна. Сльотить по-осінньому. А навесні гори снігу намете. – Хіба нам звикати? – Мої покійні тато казали: нема зими – не буде літа…
Ольга ЧОРНА
Василь передплачував три газети. Навіть листоноша дивувалася. Тепер годі декого вмовити й на одну. Переглядав сторінку за сторінкою. Увагу привернула жінка на фотографії. Аліна Іванівна… Лікар-терапевт. Колишня однокласниця! Аліна вчилася разом із Василем у випускних класах. Її батько, військовий у відставці, працював два роки у місцевій школі. Викладав військову справу. З тих пір минуло тридцять літ... Сім’ю Дмитровича, так у селі неофіційно назвали нового вчителя, поселили в колгоспному будинку для «молодих спеціалістів». По сусідству з обійстям Василевих батьків. Василеві сусідка-однокласниця сподобалася відразу. Чи не вперше хлопець пошкодував, що до школи зовсім близько. А міг би підвозити Аліну на батьковому велосипеді. Аліна змінила кілька шкіл – батька переводили на службу у різні місця. Проте вчитися у сільській школі випало вперше. Хлопці норовили привернути увагу нової однокласниці. Дівчата поглядали на неї із заздрістю. Аліна мала модний одяг. Цікаво розповідала про свої мандри. Алінина мати – Ліда Анатоліївна – на відміну від спрацьованих сільських молодиць, гарно та стильно виглядала. І була чудовим терапевтом – жінка працювала в госпіталях у військових частинах, де служив чоловік. У селі була поліклініка й лікарня. Тому робота для Ліди Анатоліївни знайшлася. Іван Дмитрович не розповідав, яким дивом потрапив на роботу в сільську школу. Ходили чутки, начебто порекомендував йому це місце колишній товариш, якого скерували на солідну посаду до їхньої області. А причина – здоров’я Дмитровича. Він щодня ходив до лісу. Пив джерельну воду. Місцеві здавна вважали, що вона помічна. Спиртного, навіть пива, до рота не брав. Тому у селі зійшлися на думці: у військовика справді якась загадкова хвороба.Василеві пригадалося, як їхній дев’ятий «А» зустрічав Новий рік у помешканні Дмитровича. Попросили батьки, оскільки були певні, що порядок він забезпечить. – Не пить! Не курить! Веселицця! – скомандував на початку вечірки Дмитрович. Виявилося, він чудово грав на гітарі. Василева мати інколи просила Ліду Анатоліївну поміряти тиск бабці Якилині. За це давала сусідам свіже молоко, сир, сметану. Аліна з Василем подружилися по-сусідськи. Дівчата ж перешіптувалися: між ними – любов. Галька з паралельного класу, яка нерівно дихала до Василя, неабияк злостилася на приїжджу. Якби не Алінка, Васька зустрічався б із нею. У присутності хлопця Галька час від часу видавала якусь дурницю про Дмитровича або когось із його сімейства. Мовляв, плітку почула. Василя це не хвилювало. А Гальку ще більше злостило... Коли влітку Дмирович із сім’єю поїхав на море, Василь дні рахував до їхнього повернення. Він закохався в Аліну. І вирішив: також стане військовим. Зізнатися у своїх почуттях дівчині ніяк не наважувався. Лише по-сусідськи проводив додому з клубу після фільму або концерту. Навесні дівчина обмовилася: після закінчення школи сім’я переїде жити в один із південних обласних центрів. Василь аж затерп. – Я буду тобі писати. Хочеш? – запитала Аліна. Хіба він міг відмовити?! – У цьому місті є медичний інститут. Хочу бути лікарем. Як мама. Туди й вступатиму. А ти? – Піду в армію. А потім… Хочу бути військовим. Як твій батько! – випалив Василь. – Ти гадаєш, це легка професія? – Зате чоловіча! Після закінчення навчального року Дмитрович із родиною залишив село. Згодом від Аліни прийшов перший лист. Писала, що знайомиться з містом і готується до вступних іспитів. Обіцяла колись приїхати з батьком до села. Він сумує за школою, до якої встиг звикнути… Військовим Василь не став. Коли був в армії, батько переніс інсульт. Мати просила у листах швидше повертатися додому: «Може б ти, сину, вступив після служби до сільськогосподарського технікуму? До райцентру – рукою подати. І вчитися будеш, і по господарці допоможеш. Вся робота на мене звалилася. Тяжко мені…». Заперечити матері не міг. Василь продовжував листуватися з Аліною. Дівчина втішала: батькове здоров’я може поліпшитися. У медицині різні дива трапляються. Останній лист прийшов від Аліни через два місяці після повернення з армії. Почерк був наче чужий. І фрази – жорстокі, принизливі, також чужі. «Ми з тобою дуже різні. Сам подумай, ти – звичайний сільський хлопець, у якого батько-інвалід і мати-колгоспниця. Невже ти справді вірив, що я можу у тебе закохатися? Я збираюся заміж. Мій наречений – не рівня тобі. Не пиши мені більше…». …Галька таки добилася Василевої прихильності. І затягнула хлопця під вінець. Після весілля почала ревнувати чоловіка до кожної спідниці, хоча Василь ніколи приводу не давав. І часто влаштовувала скандали. Під час чергової сварки Василь не стерпів: – Десять років живу з тобою, наче в пеклі. Працюю. Люди поважають. Чого ти хочеш? – Зі мною – пекло?! Алінки досі не забув? Думав, вона заміж за тебе вийде?! – При чому тут заміжжя, женячка? Ми просто були друзями. А потім… Не важливо… – А знаєш, це я колись тобі листа від Алінки написала. Просто замінила її послання на своє. І відповідь їй написала від твого імені. Знав би ти, що там було!.. Твоїй кралі, певно, нашатир знадобився. Вона від життя отримала все! А я що, гірша? І, взагалі… Хто ти проти Алінки?! Село!.. Василь нічого не сказав у відповідь. Лише відчув, як сильно зневажає дружину. І залишити не може. Заради доньки й сина, яких дуже любить… …Стаття в газеті розбурхала притуплений часом та щоденними клопотами Василевий біль і образу, написану чужим почерком…
