ЗРАДЖЕНЕ ЖИТТЯ

У селі 80-річну Варку вважали одинокою, хоча мала чоловіка. Але коли то було! Народила доньку. А хто про це пам’ятає? Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток. Забувати стала…


Ольга ЧОРНА


Три рочки малій було, коли Івась, чоловік, забрав її у Варки. Поїхав з донькою гостювати до сестри, котра мешкала з чоловіком у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варка хотіла податися за Івасем, але батьки відрадили. Думали, може, схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекала–чекала, та Івась не повертався.
Грамоту Варка знала погано. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася я. Маю надію, що повернетесь додому. Працюємо важко…», – диктувала Варка, а серце вискакувало від туги.
Два листи прислав Іван. Написав, що Люба росте здорова і гарна. Звикла до великого міста. Їй тут подобається. Що б вона бачила у селі? А ще написав, аби не чекала їх.
Просила Варка, щоб фотографію донечки вислав. Може, не хотів, а, може, забув. Так і залишилася Люба у Варчиній пам’яті маленьким білявим дівчатком з небесно–синіми оченятами.
Щонеділі ходила Варка до церкви. І щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, доню. І за тебе, Івасю, хай Господь тебе простить. За маму, за тата. За родину», – шепотіла, звертаючи погляд до святих.
А потім не стало батька. Через кілька років – матері. «За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну долю. За тебе, Івасю. Бог тобі суддя. За родину», – молилася Варка, запалюючи уже три свічечки.
Любила вона обдаровувати чужих дітей цукерками. А дітлахи, користуючись Варчиною добротою, наче ненароком забігали на її подвір’я. «Зачекайте–но, малі, я десь тут цукерочки маю», – гукала і, усміхаючись, клала ласощі у дитячі долоньки. А потім плакала…
Маленька Люба сумувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили: «Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоча дитину віддай їй». Вперся. Не погодився. «То забери Варвару до міста», – переконували родичі. «Що вона тут буде робити? – відповів. – Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять її. І… дуже проста вона. Гарна, але… не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!»
Невдовзі в Івановому житті з’явилася Наталка. «Де моя справжня мама?» – запитувала Люба. «Вона залишила нас. Немає її. І не буде!» – сказав, як відрізав, Іван. Через деякий час Люба почала кликати Наталку мамою.
Іван зберігав Варчині листи, проте сам не знав навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував. Занедужав раптово. Лікарня, знову лікарня… Відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
— Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести.
— Мама мене відпустила?
– І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості. Три роки тобі тоді було…
— Я знайду маму!
— Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Уже нічого не повернеш, не зміниш. Скільки літ минуло.
— Але ж…
— Прошу, пообіцяй…
Після батькової смерті Люба знайшла материні листи. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», – читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла…
Кілька разів збиралася поїхати в Західну Україну. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові. Хотіла повідати таємницю своїй доньці Світлані, але завжди відкладала розмову на пізніше…
— З днем народження, мамо! Приміряйте подарунок.
— Який гарний светр! Світлано, а, може, треба трохи темніший? Шістдесятка ж на носі.
— Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався голубий колір.
— А в мене також є для тебе сюрприз, Світлано.
Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
— Читай. А решту я розповім…
— Мамо, може, варто поїхати?
— Я хотіла б, але не можу. Я пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Івана і за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят? Рік–два туди–сюди…
Світлана вияснила, що село назви не змінило. Лише район тепер інший.
— Ось купила для бабці дві хустини. Одну – теплу, а другу – на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей залиши. У селі пенсії маленькі. Світлано, будеш бачити, що потрібно.
… До сільської церкви рухалася похоронна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.
— Будемо повертати наліво чи направо? – запитав водій.
— Не знаю. Ніколи тут не була.
— Магазин за кілька кроків. Запитайте там, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
— Перепрошую, – мовила Світлана, – можете підказати, де живе Варвара?
Назвала прізвище.
— Варку шукаєте? Померла Варка. Ховають нині. Бачите процесію? А хто ви їй будете?
Світлана попросила водія зачекати. Пішла до церкви.
— Нікого Варка не мала, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, – тихенько мовила одна жінка до іншої.
— Господь легку смерть послав. Заснула і…
Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в домовину.
— Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на Світлану.
— Видно, пані з міста.
— Плаче, наче за рідною…
Варку поховали, а село гомоніло: звідки приїхала та красива пані? Ким доводилась покійній? За життя ніхто з чужих Варку не навідував…