Коли Роман повернувся додому, Тетяни не було. На столі лежала записка: «Я йду від тебе… Так жити не можна. Більше не витримує моя душа. Для тебе твоя мама дорожча, ніж я…»...
Коли Роман повернувся додому, Тетяни не було. На столі лежала записка: «Я йду від тебе… Так жити не можна. Більше не витримує моя душа. Для тебе твоя мама дорожча, ніж я…»
Олександр ХОМЕНЧУК
Роман спершу нічого не міг второпати. Що сталося? Що погане зробив своїй дружині? Охопив голову руками й так сидів сидьма до пізнього вечора. …Уперше вони зустрілися на вечорі відпочинку в актовому залі університету обласного центру. Тут обоє вчилися. В око впала з першої миті. Йому до запаморочення подобалося її каштанове волосся, притягували трохи задертий носик і дзвінкий сміх. Після лекцій почав проводжати додому. Мешкала дівчина на приватній квартирі у віддаленому мікрорайоні. Були відвертими у розмовах. Здавалося, знайомі сотню літ. Картав себе, що раніше проходив мимо такого щастя. То таки правду кажуть: в коханні втрачаємо розум, а в шлюбі помічаємо цю втрату. Хлопець дізнався, що Таня — єдина донька в сім’ї інтелігентів. Її батьки зробили неможливе, аби вона вчилася в престижному виші. Водночас закінчила курси іноземних мов, досконало оволоділа англійською й німецькою. Закінчила й музичну школу — майстерно грає на роялі. У свою чергу Роман розповів, що живе з мамою, до якої ставиться з великою повагою. Ніна Петрівна справді була для сина не лише гарною й люблячою мамою, а й добрим другом–порадником. Її чоловік помер, коли Ромчику виповнилося три роки, а його брату Кості — шість. Важко було вдові ставити на ноги обох хлоп’ят. Якраз розпалася велика країна СРСР, підприємства почали закриватися, реформуватися. Під скорочення потрапила й вона. Перебивалася випадковими роботами, навіть приторговувала на міському ринку. Мрією було виростити хлопчиків, а там і «помирати можна», як часто говорила. Старший син, прислухаючись до порад мами, закінчив військове училище. Став офіцером Українського війська. Одружився. Живе в столиці. Лишився Ромчик. Усю материнську любов віддавала йому. Коли син одного разу почав мову про майбутнє одруження, їй стало лячно. Ніби щось обірвалося всередині. Руки опустилися. Хто вона? Як зробити, щоб усім було добре і спокійно на душі? Це не на рік, а на цілий вік. Перш ніж одружитися, треба роздивитися. Не штука женитися, треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночви і колиски… Коли в дім прийшла Таня, всі сумніви розвіялися, як вранішній туман. Гарна, струнка, з бісиками–іскринками в очах, вона вся випромінювала щастя. Та чомусь із перших хвилин перебування в новій сім’ї невістка незлюбила свекруху. Намагалася не стрічатися з нею, коли верталася додому. При кожній нагоді носа дерла. Ніні Петрівні, навпаки, дівчина припала до душі, сподобалася. Вона навіть не звертала уваги на те, що Таня вперто звертається до неї офіційно, мамою не кличе. Звикне, заспокоювала себе. Не все одразу. Нічого не сказала, коли невістка ні з того ні з сього затіяла перестановку меблів у квартирі. Викинула в коридор етажерку, де стояли Ромчикові книги. І в категоричній формі наполягала, щоб їхня кімната зачинялася на замок і ніхто, окрім молодої пари, не переступав її поріг. Коли в сім’ї народився хлопчик, бажаний внучок, Ніна Петрівна звільнилася з роботи й присвятила себе вихованню дитинки. З ранку до смеркання не присідала: всьому давала лад. Бігала по магазинах, ринку, потім готувала обіди, прибирала помешкання, гуляла з дитиною. Аби догодити, працювала до сьомого поту… Старалася бути уважною до Тетяни, випереджувала кожен її крок. Не вміла кривити душею. Хоча іноді закрадалися сумніви: а чи правильно робить? Розривається надвоє, а невістка тримається замкнуто. Завжди невдоволена, доброго слова не почуєш. Сину нічого не казала. Усе ж сварок було не уникнути. Тетяна влаштовувала скандали з найменшого приводу. Каламутила воду, кидала громи в усібіч, щоб дошкульніше вколоти свекруху. До живого іноді проймала. Син не помічав, що мати наче з хреста знята, а її очі часто мокрі від сліз. Не задумувався ні разу, що диму без вогню не буває. На очі синові ніби полуда впала. Тетяна після кожного конфлікту зі свекрухою кулаки сукала, розповідаючи чоловікові, як їй важко, а він її не кохає. Вимагала насварити матір, відправити у село чи куди очі дивляться. Ніна Петрівна врешті-решт поїхала в село до рідні. Тетяна вся посвітлішала. Говорила, що тепер почувається, як на сьомому небі. Про інше навіть не мріє. Тим часом квартира перетворювалася на лігво бомжів: гори немитого посуду, пилюка і неприбрані речі. На кухонні турботи не вистачало часу, харчувалися в барах. Усе частіше син згадував маму — вона б навела порядок. З нею затишно і тепло. Мати приїхала за першим покликом. Наче од серця відлягло, що згадали. Та й за внуком Андрійком заскучила. Всі кривди минулого були забуті. Однак уже перша мить зустрічі затьмарилася. Коли почала роздавати гостинці, привезені із села, невістці дісталася хустка. Тетяна надула губи й процідила крізь зуби: — Я не жебрачка, щоб носити чиїсь недоноски. Слова невістки кольнули в самісіньке серце. Мати лише зойкнула й тихо опустилася на підлогу. Невістка тим часом продовжила: — Ви й там нас називали жебраками. — Припини, одумайся… Годі каламутити воду, — не стерпів Роман. Тетяна, й оком не моргнувши, вліпила йому ляпаса. Коли приїхала «швидка допомога», мама вже не дихала. …Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько — колюче терня?
