ПІСНІ В ДОЛІ АНТОНІНИ ГОЛЕНТЮК

Нещодавно відому волинську збирачку українських народних пісень, заслуженого працівника культури України, активну просвітянку, почесного члена товариства Олени Теліги Антоніну Іванівну Голентюк Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив дипломом і медаллю за заслуги перед церквою. Волинська крайова організація Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка пишається, що члена її організації удостоїли такої високої відзнаки і сприймає це як значиму подію у житті товариства.
Зустріч із Антоніною Іванівною відбулась у її затишному будиночку, що на вулиці з символічною назвою Учительська. Розмову вели у просторій вітальні, де найперш привабив великий портрет Т. Г. Шевченка, прикрашений українським рушником, а поруч нього — вишитий на полотні червоними нитками “Заповіт” Кобзаря.
Кредо життя Антоніни Голентюк — нести людям любов через народну пісню. Антоніна Іванівна — невтомна берегиня волинського фольклору: її феноменальна пам’ять вміщує понад тисячу пісенних перлин. Частини їх — у збірках “Фольклорна веселка” (1989 р.), “Українські народні пісні з голосу Антоніни Голентюк” (1991 р.), збірочці колисанок “Люлі-люлі—люлі-са” (1988 р.), а також у книзі про чудовий родовід — “Моя родино-Україно!”.
Антоніна Іванівна вийшла із великого співочого роду Андрощуків з села Гать Луцького району, про що так зворушливо розповідає вона у цій книзі. Кожна особистість роду — неповторна, сильна; долі хвилюють, бо сповнені драматизму і життєвих випробувань.
Ці розповіді неможливо читати без хвилювання. Такої співочої родини треба було пошукати,— згадує про свій рід пані Антоніна. А від себе додам — талановитої. Брат Віктор заснував у рідному селі “Просвіту”, Іван — вроджений музикант, чудовий диригент, грав на багатьох музичних інструментах, у зрілому віці обрав шлях священика і за самовіддану любов до України заплатив 12 роками каторги, Петро дуже кохався в пісні, у 1942 р. був вивезений до Німеччини на примусову роботу, згодом помер у далекій Бразилії.
Сестри — красуні, голосисті, невтомні трудівниці й рукодільниці, серед них Мотря і Ганна — добре грали на гітарі. В церковному хорі співала майже вся родина, вихована батьками — Катериною Миронівною та Іваном Тимофійовичем на Святому Письмі — в дусі любові до ближнього. Батько Антоніни Іванівни завжди повторював дітям: “Живіть так, щоб ваше життя було комусь потрібне. Аби з нього була користь людям”.
Сама ж Антоніна Голентюк свій професійний мистецький шлях розпочала співачкою хору у 1944 році в обласному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка. Тож не дивно, що вона зібрала, вивчила і пам’ятає стільки пісень! Не випадково відомий український музикознавець, доктор мистецтвознавства М. Гордійчук, захоплений її одержимістю та рідкісним талантом, сказав якось про неї: “Ви не збирачка пісень, ви їх живий носій”.
Вокальні здібності та акторський талант виявилися у маленької Тоні досить рано. Ще підлітком будь-яку роботу починала з пісні. “Головне,— стверджує Антоніна Іванівна,— коли в душі пісня, то на серці немає злоби і хочеться жити й вірити в добро”. Уже в третьому класі місцевої школи грала у дитячій виставі. Це була українська народна казка на історичну тематику, патріотичного спрямування”,— згадує А. Голентюк і додає, що уже переробила її і хотіла б видати.
Пізніше виконувала головні ролі у виставах за п’єсами “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького та інших. Згодом, набувши досвіду, сама була режисером музичних спектаклів і різних дійств.
Скільки себе Антоніна Іванівна пам’ятає, її завжди запрошували на різноманітні заходи, тематичні вечори, концерти учні шкіл, училищ, студенти вищих навчальних закладів Волині. І скрізь вона радо виступала, даруючи людям свою легкокрилу пісню, зворушливе українське слово.
Найбільше запам’ятався пані Антоніні травень 1991 року, коли виповнилось 130 років від дня перевезення тіла Тараса Шевченка з Петербурга до Канева. Тоді в Каневі зібралося багато його шанувальників з усіх областей України. Антоніні Голентюк поталанило бути у складі волинської делегації. На вечорі-реквіємі поета пані Антоніна заспівала пісню “Спи, наш Тарасе”. Наступного дня відправляли панахиду. Та сталася прикрість — не було регента. Тоді його місце зайняла Антоніна Іванівна — адже у церкві співала усе життя і церковні канони знала напам’ять.
А ще свою невтомну життєву енергію Антоніна Іванівна спрямовувала на громадську роботу: близько шести років була співголовою, згодом — головою Братства святого апостола Андрія Первозваного. З її ініціативи в Луцьку було започатковано святкування дня святого Миколая-чудотворця, яке вона з року в рік за час свого головування організовувала в обласному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка для дітей-сиріт та інвалідів, влаштовуючи благодійні вечори. Опікувалось Братство і важкохворими та одинокими людьми, допомагаючи матеріально, а також розповсюджувало духовну літературу.
Антоніна Іванівна разом із спільниками самовіддано відстоювала Українську автокефальну церкву, невтомно допомагала багатьом священикам у вирішенні насущних проблем. Усі її кроки у цьому напрямку завжди благословлялись Богом, тож, заохочена постійним успіхом, заповзятливо узялась допомагати у будівництві церкви святого Миколи у с. Городище-1 Луцького району. Будемо сподіватися, що уже невдовзі білокам’яна красуня відчинить двері для Божої служби.
Любить Антоніна Іванівна складати вірші-пісні. У них виливає свою любов-біль до рідної землі, благаючи Господа об’єднати українців і дати нашій державі волю та щасливу долю.
Я так люблю тебе, мій краю,
І землю рідную свою.
За тебе Бога я благаю
І Матір Божую молю.
Є у волинської берегині мрія — дочекатись правнуків і видати збірочку духовних пісень. Люди такої сили, наснаги, одухотвореності, як Антоніна Іванівна Голентюк — найбільше багатство України.
Світлана КРЕСАК.