ПРОЩАЙ, МІЙ АНГЕЛЕ…

— Людоньки, ви чули?.. Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці. — Я повириваю її довгі патли! Голодранка!..

Ольга ЧОРНА


Молодиці забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, язик — наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу.
— Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї…
— То ви, Гелю, кажете про тих Ковалів із сусіднього села? — перепитали сільські сороки.
— Про них, аби їм… аби їй…
— Софійка — гарна дівчина. А яку косу викохала!
— Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє подвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!
Вдома Гелька пиляла чоловіка:
— Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу, на шию нам сядуть.
Іван перечити Гельці не вмів і не смів.
— Василю! — гукнув сина. — То правда про Софію Ковалеву?
— Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…
Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.
Проклинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.
— Василю, — крізь сум і сльози мовила дівчина, — знайди собі іншу пару.
— Ти мене не кохаєш?
— Не хочу, аби наше кохання було проклятим.
— Софійко, ми поїдемо звідси.
— Є речі, від яких не втечеш.
По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі — сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.
— Як мені жити без тебе? — запитував.
— Іди, Василю.
Софія легко відштовхнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…
Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до рота не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.
…Минув час, зістарилися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.
— А яким гарним хлопцем був! — перемовлялися в селі.
— Гелька винна. Занапастила життя синові.
— А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.
— Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…
— Чоловік у Софії — як з картини!
— Бог бідним у помочі стає…
По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру — рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже.
Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.
— Роби, що хочеш, — кинула.
…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:
— Нашій мамі скоро півстоліття буде.
— Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, — засміялася донька.
— Хто?
— Чоловіки, звісно!
— Ма, ти суперстар! — підтримав розмову син.
Біля ринку Дмитро зупинив авто.
— Софійко, ходімо за квітами.
— І я! — зголосилася донька.
— Дмитре, в селі ж цілий квітник.
— Мамо!.. — хором мовили діти.
Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарними гладіолусами кимарив чоловік.
— Ваші? — запитав Дмитро.
Продавець кивнув головою.
— Софіє, як тобі?
Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:
— Чудові…
— Беремо всі! Скільки?
Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його — ні…
— Дівчата, тримайте! — Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.
Василь дивився їм услід. В обох — у матері й доньки — майже однаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.
— Прощай, мій ангеле… — прошепотів навздогін.
У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала «швидка».
— Василю, на кого ти нас залишаєш? — лементувала Гелька.
— Цить! — уперше в житті крикнув на Гельку Іван.
— Можемо не довезти, — бідкалася медичка.
Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом.
— Не залишай мене, — прошепотіли Василеві уста.
— Прощай, світку… — нечутно зітхнула душа.