З Марією Романівною Каліщук (на фото) познайомилась у лікарні. То такий заклад, де яскраво проявляються особисті якості кожного. Про людину зазвичай судять, зважаючи на її поведінку...
З Марією Романівною Каліщук (на фото) познайомилась у лікарні. То такий заклад, де яскраво проявляються особисті якості кожного. Про людину зазвичай судять, зважаючи на її поведінку...
Олександра КОНДРАТОВИЧ, почесний краєзнавець України
Героїня моєї оповіді прагнула не завдавати клопоту іншим, але за необхідності охоче допомагала. Помітивши, що сусідці важко ходити, заспокоїла: «Не хвилюйтеся щодо ліків, я сходжу до аптеки». Хоча, як пізніше виявилось, у самої проблеми з хребтом. Зайвого не говорить, проте й до мовчунів її не зарахуєш. Цікавиться життям країни та рідного міста. Але найбільше дорожить своєю родиною, дітьми, онуками. Для них вона ладна не лише небо прихилити, а й Всесвіт подарувати. У кожній сім’ї є щось таке, через що не дозволяється переступати за будь-яких обставин. У їхній – найвагомішим і найпершим постулатом є віра в Бога. Пані Марія пригадує: — Коли тата поставили бригадиром, то дуже наполегливо агітували вступити в партію. Мама не заперечувала, та при цьому твердо заявила: «Роби, як знаєш, але жодного образа я з хати не прийму». Та й сам батько не противився цьому, а, придивившись до роботи своїх колег-бригадирів, як вони поступово спиваються, залишив посаду, і питання партійності відпало саме по собі. Батьки, прості селяни, сумлінно трудилися на землі, не розкошували, але й не бідували. Через війну, лихоліття відбудовчого періоду не змогли здобути освіту, проте подбали, аби два сини й донька вивчилися та зайняли достойне місце в житті. Сповідуючи сімейний принцип: де народився, там і знадобився, не шукають легкого хліба по чужих краях та закордонах, а працюють на рідній землі. Роман – священнослужитель у Луцьку, користується повагою своєї пастви. Михайло мешкає з родиною у Червонограді. Започаткував власний бізнес, створив підприємство з виготовлення дитячого одягу, який охоче купують на Заході. Європейські колеги не раз пропонували Михайлові Романовичу перебратися до них, де значно легше розвивати приватний бізнес. Він погоджується з цією думкою, але пропозицій їхніх не приймає: «Якщо всі ділові люди повтікають з України, то хто тоді працюватиме тут?» Пані Марія підтримує позицію брата. Вона разом із чоловіком Віктором народила й виховала двох дітей – доньку Ірину та сина Романа. Вони теж дотримуються правила: Європу слід будувати тут, на місці, а не шукати щастя за тридев’ять земель. У родинному колі Марія Романівна мовби сонце ясне – для всіх світить і всіх зігріває. Найголовніше її призначення — бути Берегинею. Роду. Власних дітей. Трійки онуків. А ще їй доводиться доглядати прикуту до постелі хвору свекруху. «Така вже моя доля, – відповідає на співчуття знайомих. – Хтось із відомих богословів сказав: «Неси хреста аж до могили. Неси у вірі та любові». От я й несу». Так і несе вона свій і чужий хрест. Додає їй снаги родина. А ще – захоплення вишиванням. Нині у її колекції 36 вишитих сорочок (27 чоловічих та 9 жіночих!), 12 рушників. Усе це дарунки її рідним. І не просто дарунки, а часточка її щедрої душі. Пані Марія для власної вишиванки запозичила взірець із сорочки своєї бабусі Софії. А йому вже понад сто років! То не тільки перегук поколінь, але якоюсь мірою і заповіт, який необхідно прочитати серцем. Її ж власні вишиванки – то теж сердечний посил адресатам. Тому ними так дорожать. Коли група паломників на Святій землі доручила братові Михайлу нести хрест, він одягнув сестрину вишиванку. Якось товариш сина запропонував помінятися сорочками, на що той відповів: «Міняйся з тими, хто, як і ти, скористався послугами крамниці. Мою ж вишила мама. Тому їй нема ціни, і обміну вона не підлягає». А їх у нього – аж шість. І кожна безцінна! Як безцінна материнська любов.
